Слава ЗСУ!

Нонна зиркнула на неї своїми маленькими чорними циганськими очима.

- Слухай, навіщо вони тобі? Віддай їх мені!

Емма розгублено подивилась на подругу.

- Нонно, але ж це подарунок! Від Руслана!

- Ну то й що! А ти нічого не кажи Руслану!

- Я не можу! – впевнено відповіла Емма. - По-перше, я не хочу його обманювати, а по-друге, я дуже ціную усі його подарунки.

Нонна нервово схопила ліву сережку і почала розглядати її своїми жадібними очима.

- Пробач, але я не можу, - повторила Емма.

- Ну добре, не треба! – поклавши сережку на місце, спокійно промовила Нонна.

- Ти ж не образилась?

- Ні, що ти, - голосно відповіла Нонна. – Це ж подарунок від твого хлопця!

Емма взяла в руки ліву сережку, і, навіть, не встигла нічого зрозуміти, як раптом сережка розламалася на дві частини.

Емма стиснула губи, щоб не заплакати.

- Невже зламалася? – ніби здивовано, запитала Нонна.

- Треба буде віднести ювелірові, - тихо промовила Емма, нахиливши голову над столом.

Було близько одинадцятої вечора. Будівля з величезним написом «Катрін» давно стояла порожньою. Всі пішли ще о п’ятій, навіть, не дочекавшись кінця робочого дня. І лише в одному кабінеті досі не згасало світло.

Ліна Висоцька лежала посеред свого кабінету, тримаючи в роті ковпачок від ручки і намагалася сконцентруватися на щойно написаному.

Раптом подзвонив телефон.

- Ліно! Ти що, досі на роботі?

- Так, - сонно відповіла Ліна. – Намагаюся попрацювати, а ти мені заважаєш!

- Ну пробач! – засміялась Віка. – А чому вдома не працюєш?

- Зі своїм «коханим» чоловіком? – іронічно перепитала журналістка. - З ним не те що працювати неможливо, до нього, навіть, наближатися небезпечно.