Слава ЗСУ!

- Я тут дещо дізнався…

Батько на секунду замовчав.

- Кажуть, є заповіт…

- Чий заповіт? – не зрозумів Остап.

- Інформація не точна і дуже таємнича. Але здається, перша група археологів знайшла заповіт Фельченського.

- Не може бути! А як же нам його побачити?

- Не знаю… Я, навіть, не знаю, чи він точно існує…

- Господи! Так це ж просто знахідка для нас! Тату, а ти можеш нам допомогти?

- Ні, сину. Мої повноваження не безмежні! Їдьте в замок. Спробуйте домовитись з тими археологами.

- Як же гарно! – промовила Ліна. – Стільки квітів.

Емма посміхнулась.

- Я вже знаю, про що я писатиму. Я вже передчуваю…

- Так, стільки квітів мені не дарував ніхто!

- Ти сумуєш через Нонну? – запитала Ліна.

- Ні, - упевнено відповіла Емма. – Вже не сумую. Знаєш, мабуть, Руслан правий. Мені просто не вистачає проблем, і я шукаю біди на свою голову. Нехай іде. Мені не потрібні такі люди в моєму житті.

- Знаєш, Еммо, про що я думаю…

Емма уважно подивилася на Ліну.

- Буває так, що якась людина залишає в твоєму минулому яскравий слід. Ти згадуєш її, ти думаєш про неї, ти сумуєш. Порівнюєш її з іншими людьми і розумієш, що в твоєму житті ця людина була найкраща. А може, тому вона і найкраща, що залишилась в минулому. Може, тому вона і залишила такий яскравий слід в твоєму житті, бо пішла з нього. Ти згадуєш свої ідеальні відносини з Нонною, пам’ятаєш, як вам було весело. Але то були інші часи. І може, якби вас не розлучила доля, то ви давно б уже пересварились і забули одна одну.

- Так і сталося, - зітхнула Емма. – Коли доля звела нас знову разом, ми пересварились і забули одна про одну.

- Може, в тому і сенс життя, що не треба іти наперекір долі. І якщо вона розвела вас, нехай так і буде. Може, для того, щоб любити якусь людину, зовсім не обов’язково шукати її… Можна просто пам’ятати.