Слава ЗСУ!

- Я не знаю, що це за заповіт!

- Знаєте! – крикнула Карла. – Спадкоємець має право ознайомитись з ним.

- Почекай, Карло, не кричи, - раптом промовив Остап і вийшов вперед. – Тобто ви, Ренато Микитівно, завіряєте нас, що ніколи не чули про заповіт.

- Не чула, - відповіла жінка.

- А значить, хочете сказати, що ваша група дослідників ніколи нічого подібного не знаходила?

- Та хто вам, взагалі, таке міг сказати? – промовила жінка.

- Добре, нехай так, - спокійно промовив Остап, дістаючи з сумки блокнотик і ручку. – Що ж, пишіть.

- Що писати? – не зрозуміла жінка.

- Пишіть: я, Рената Микитівна, письмово підтверджую, що моя археологічна група ніколи в очі не бачила заповіту пана Фельченського.

Рената подивилася на Остапа.

- А ми в свою чергу, - продовжив Остап, - віднесемо цю заяву у прокуратуру. І нехай вони там розбираються, хто саме викрав цей заповіт і приховує його від спадкоємця.

- Спадкоємець все одно немає ніякого права на цей замок! – крикнула Рената.

- А це вже вас не стосується. Спадкоємець вимагає заповіт. Хоча б заповіт він має право побачити?

- Ми знайшли заповіт! – крикнула жінка. – І ми вирішуватимемо, кому і коли його віддавати.

- Добре, - спокійно промовив Остап. – Тоді беріть блокнотик і пишіть так: Я, Рената Микитівна, та моя група археологів знайшли заповіт пана Фельченського, але відмовляємося дати його спадкоємцю. А ми в свою чергу, віднесемо цю заяву до суду. І нехай вже суд розбирається, чи мали право ви, пані Ренато, присвоювати собі цю річ.

Рената, явно не знаючи, що робити, відвернулась до вікна.

- Добре, пані Ренато. Можете нічого не писати. У нас у цій залі є уже, як мінімум, п’ятнадцять свідків, які підтвердять, що ви відмовили нам у нашому проханні.

Макс, Остап та Карла граціозно попрямувала до виходу.

- Я хочу побачити цього спадкоємця! – крикнула вслід студентам жінка.