Слава ЗСУ!

- Невже твій чоловік? – здивувалася шеф.

- Ні, ні. Це для моєї подруги один хлопець зробив. Троянди, пелюстки під ноги – все бачила на власні очі. Навіть, вірш чула.

- Чула? А пам’ятаєш його? – зацікавилась Катріна.

- Ні, Катріно, я була тоді в стані такого афекту, що не в змозі була нічого запам’ятати. Я, навіть, плакала…

- Не сумніваюся. Щаслива твоя подруга. А давай надрукуємо цей вірш… під статтею.

- Добре, - погодилась Ліна. – Коли цей вірш потрібен?

Катріна подивилася в маленький блокнотик з розкладом.

- Ну-у-у, статтю на друк заберуть сьогодні о шостій. Встигнеш розшукати свою подругу до цього часу? Вона ж пам’ятає вірш?

- Звичайно, пам’ятає. Я розшукаю її.

Емма зайшла в агентство. Навколо було багато людей, журналістів, телеведучих. Ірина була в центрі уваги. Навколо неї було найбільше камер та репортерів. Всі підлизувалися до неї так, наче вона виграла мільйон, а вона лише фальшиво усім посміхалася.

- Господи, що я тут роблю? – промовила Емма сама до себе.

Вона пройшла по холу і побачила столик журналістів.

- Пробачте, будь ласка, - звернулась Емма до якогось чоловіка з мікрофоном. – А хто із журналістів прийшов від журналу «Катрін»?

- Я, - гордо відповів чоловік.

Емма посміхнулась.

- А ви думали в журналі «Катрін» працюють самі жінки? – зреагувавши на сміх, запитав чоловік.

- Ні, ні, що ви, - заперечила Емма. – Просто там працює моя подруга. Ліна Висоцька. Її сьогодні немає?

- Ні, - відповів чоловік. – У неї якісь справи о четвертій. Тому замість неї я. А, може, ви хочете дати інтерв’ю?

- Ні, я не хочу…

- Точно?

- Точно, - відповіла Емма. – Сьогодні не мій день. Сьогодні інтерв’ю дає Ірина.

- Як хочете, - відповів чоловік і відійшов сторону.