Слава ЗСУ!

- Судитимуться? – здивувався мер. – За що?

- За замок…

- І які у них шанси? – зацікавлено запитав Фадєєв.

- Ніяких. Про що вони думають – я не знаю. Закону такого немає, щоб повернути майно. І заповіт не допоможе…

- А що за заповіт?

- Заповіт Фельченського. Фельченський – це правнук графа, - пояснила жінка.

- І він живий цей Фельченський?

- Ні, звісно ж, ні, він давно помер, - посміхнулась Рената. – А ці студенти тепер вимагають його заповіт. Судом лякають!

- Віддайте їм заповіт, - промовив мер.

- Ви впевнені, пане Фадєєв?

- Так, на сто процентів. Віддайте їм заповіт. Я не збираюся з ними судитися.

Було близько одинадцятої ранку. Ліна піднялася на другий поверх і спробувала непомітно пробігти повз кабінет Катріни.

- Ліно, як добре, що ти нарешті прийшла на роботу, - почувся раптом голос позаду.

- Пані шеф, доброго ранку, - посміхаючись, промовила Ліна.

- Зайди-но в мій кабінет, - промовила Катріна.

Ліна зачинила за собою двері.

- Звісно, треба було би тебе насварити за запізнення, але я не можу, - з посмішкою промовила Катріна.

- Це добре…

- Просто твоя стаття – це щось неймовірне! – захоплено проговорила Катріна, беручи в руки надруковані листки. – Знаєш, якщо ти мені щотижня даватимеш такі статті, то можеш приходити на роботу, коли заманеться.

- Дякую, мені не треба таких поблажок, - посміхнулась Ліна. – Я просто іноді запізнюватимусь.

- Оці пелюстки троянд, зізнання у коханні, вірш… Просто неймовірно! А ще казала, що не вмієш писати мильні опери! Це саме те, що треба нашим жінкам. Ніжність, чутливість, історії про кохання, а не дурна фантастика. У тебе, мабуть, дуже чутливе серце, якщо ти таке змогла придумати.

- А я це не придумала! – радісно промовила Ліна. – Я це побачила насправді.