Слава ЗСУ!

Макс поклав трубку.

- Фух, - нарешті зітхнув він. – Хоч одна спокійна, не кричала і не перепитувала п’ятдесят разів чи це не розіграш.

- Залишилась… Емілія Красовська! – гортаючи сторінки, промовив Остап. – Зараз комп’ютер знайде її телефон.

Карла сиділа і мовчки дивилася у вікно.

- Знайшов! – радісно крикнув Остап. – Дзвони, Максе! Емілія Красовська. 33-24-87.

- Ні, - раптом вирвавши телефон з рук Макса, промовила Карла. – З нею я говоритиму.

- Ренато, що там за проблеми у вас? – запитав мер.

- Ніяких проблем. Просто одна групка археологів…Студентів… Заважає нам працювати.

- Ну то розділіться… Працюйте разом, - запропонував Фадєєв.

- Разом? Пане мер, та вони діти ще. У одного там тато – декан, от і придумав діткам іграшку.

- Ясно. Значить, все добре?

- Ну-у-у, не зовсім, - раптом промовила Рената. – Вони запевняють, що у них є спадкоємець замку Полонезького…

- Спадкоємець? – здивовано перепитав мер. – Що значить спадкоємець?

- Я ж кажу, діти…

Фадєєв на секунду задумався.

- А хто цей спадкоємець?

- Ми не знаємо, - відповіла жінка. – Ми його ще не бачили.

- Як це не бачили? – крикнув мер. – Чому ж ви його не розшукаєте?

- Розшукати? Пане мер, ви при своєму розумі? Як же нам його розшукати?

- Ну студенти, яких ви дітьми називаєте, якось же розшукали!

- Та вони весь архів перерили! – крикнула Рената.

- І ви перерийте! Знайдіть його!

- Перерити весь архів? Ви знаєте скільки на це часу потрібно! Кажуть, вони в архіві, навіть, вночі працювали. Добре, що у них стільки натхнення та ентузіазму.

- З тими грошима, що я вам плачу, і у вас має бути ентузіазм, - промовив мер.

Жінка встала зі стільця.

- Та вже немає сенсу шукати того спадкоємця, - промовила Рената. – Вони все одно вже судитимуться.