Слава ЗСУ!

- Мабуть, кохала, - захоплено відповіла Емма. – Хіба можна не кохати того, хто присвятив тобі життя…

- Пані Ренато, - промовив у трубку Остап. – Пробачте за такий пізній дзвінок. Але я весь день вам сьогодні намагаюся додзвонитися. І все даремно.

- Хто це? – запитала Рената.

- Це Остап.

- А-а-а, нахабний студент, - зітхаючи, промовила Рената.

- Так, саме так. Я завтра збираюся до свого адвоката, і тому хочу сьогодні поставити всі точки над і. Ви збираєтесь віддавати нам заповіт?

- Ні! – впевнено відповіла жінка.

- Добре, тоді за два дні чекайте позову із суду. Ми вимагатимемо отримання заповіту, бо маємо на нього усі права.

- Не треба позову, - спокійно промовила жінка. – Заповіт Фельченського є унікальним історичним документом, і ми просто не маємо права віддавати його на руки будь-кому. Але оскільки нащадок графа дійсно має право ознайомитись з ним, ми видамо вам ксерокопію, зроблену в єдиному екземплярі і нотаріально завірену. Вас це влаштовує?

- Цілком, пані. А коли ми зможемо отримати його?

- Я зателефоную вам сама, - промовила Рената. – До побачення.

Остап поклав трубку і спокійно зітхнув.

Була ніч. Емма лежала у своєму ліжку і дивилася у стелю. Навпроти на дивані лежала Ліна, яка нарешті наважилася зробити виклик своєму чоловікові і не прийти додому ночувати. Емма посміхнулася.

Вона згадала свою подругу Клаву, Руслана, те, як красиво вони її зрадили. Емма думала про Ганну. Ганна теж зрадниця. Звісно ж, вона про все знала. Знала, але нічого не говорила.

Але досить! Досить думок про тих, хто так безсоромно топчеться по нашим душам. Досить згадувати їх! Досить пам’ятати! Чому ж так тягне до цих зрадників, чому ж хочеться повернути все назад, пробачити їх? Навіщо ці люди в нашому житті? Навіщо ми сумуємо за ними?

Ні! Треба поставити собі за правило: ніколи не прощати зраду, ніколи не повертатися туди, звідки тебе вигнали. Ні заради прощення, ні заради помсти.