Слава ЗСУ!

- Ти писала про таке гарне кохання. А тепер взяла і сама це кохання втоптала у землю. Хіба ж можна так писати?

- Я писала правду, - сумно промовила Ліна.

- Та хіба потрібна читачкам нашого журналу така сумна правда? Їм же хочеться вірити у справжні чисті почуття, у красиву любов.

- Але в житті такого не буває…

- Байдуже. Байдуже, що там буває в житті. Я цього не друкуватиму. Перепиши заново. Краще напиши про погану подругу, про… Не знаю, але те чисте кохання, яке ти так пристрасно описала, не чіпай.

Катріна жбурнула статтю Ліни на стіл і сіла на своє величезне директорське крісло.

Ліна взяла свою невдалу правдиву історію і вийшла за двері.

- Ліно, що сталося? – сумно запитала Емма, яка весь цей час чекала в коридорі.

Ліна посміхнулась.

- Ніхто не хоче вірити, що твій хлопець – зрадник. Бачиш, він не лише тобі задурив голову, але й усім навколо.

- Що ж ти робитимеш? – запитала Емма.

- Не знаю. Катріна хоче, щоб я усе переписала. А як же мені тепер писати про щире чисте кохання, коли я знаю правду?

- Ренато Микитівно, як справи з замком? – запитав Фадєєв, не відриваючись від паперів.

- Все чудово. Знахідка за знахідкою! Ось буквально вчора знайшли картину. Вже відіслали її експертам, щоб вони визначили її вік. Припускаємось, що це портрет когось із графів.

- Цікаво. А що там з нащадками?

- Нічого… Сьогодні віддала тим студентам копію заповіту.

Мер підняв очі і задумався.

- Ніколи б і подумати не зміг, що в моєму місті живе граф…

- Графиня, - поправила Рената. – До замку приходили якісь дві дівчини, роздивлялися замок і дуже тикали усім під ніс своє не просте походження.

- Цікаво, хто вони? – задумався мер.

- Я їх не бачила. Але Яна з групи археологів казала, що пізнала одну з них. Вона бачила її на обкладинці якогось журналу моди.