Слава ЗСУ!

ЧАСТИНА ДРУГА

1

Я зупинився десь за 20 миль на схід від Бейкера, щоб перевірити сумку з наркотиками. Сонце пекло нестерпно і мені хотілось убити бодай щось. Що-небудь. Хоча б велику ящірку. Прострелити гадину. Я дістав 357 Магнум з кейса і прокрутив барабан. Він був повністю заряджений: продовгуваті, маленькі хернюшки – 158 дробинок в ідеальних, позолочених на кінчиках, набоях. Я кілька разів натиснув на гачок сподіваючись викликати ігуан. Розворушити гадів. Я знав, що вони сидять там, у цьому морі кактусів, зачаїли подих, маленькі смердючі сволоти, наповнені смертельною отрутою.

Три швидкі постріли вивели мене з рівноваги. Три оглушливі, маленькі вибухи з .357 в моїй правій руці. Господи! Стріляю в нікуди без жодних на те причин. Божевілля. Я закинув пістолет на переднє сидіння Акули і нервово поглянув на трасу. Жодної машини в обидва боки; дорога порожня на дві-три милі в обох напрямках. Оце так вдача. Добре, що ніхто зараз не бачить як я несамовито стріляю по кактусам посеред пустелі з машини забитої наркотою. Особливо зараз, будучи в бігах від Дорожнього Патруля.

Він задав би мені дурне питання: «Ем, пане… еее… Дюк; ви ж, звісно, розумієте, що законом заборонено використовувати будь-яку вогнепальну зброю на федеральному маршруті?» «Що? Навіть в цілях самооборони? Цей проклятий пістолет має слабкий спусковий гачок, офіцере. Насправді я збирався вистрілити лише раз – просто, щоб налякати маленьких виродків.» Важкий погляд, потім повільно розтягуючи слова: «Ви стверджуєте, пане Дюк… що на вас тут напали?»

«Ну… взагалі-то ні… не в буквальному сенсі напали, офіцере, але замахнулися. Я зупинився по малій нужді і тільки я встиг вийти з машини, як ці огидні маленькі мішки з отрутою оточили мене. Вони крутилися навколо, немов чортенята!» Чи пройде така історія?

Ні. Вони заарештують мене, а потім довго обшукуватимуть машину, а коли врешті-решт закінчать – пекло розверзнеться піді мною. Вони ж ніколи не повірять, що всі ці наркотики потрібні мені для роботи; що я є професійним журналістом, котрий їде до Лас Вегаса висвітлювати Національну Конференцію Окружних Прокурорів присвячену небезпечним наркотичним речовинам.

«Це просто зразки, офіцере. Я вилучив їх у дорожнього працівника Нео-Американської Церкви у Барстоу. Він дивно поводився, тож я відібрав їх у нього.» Чи вони на це купляться?

Ні. Вони зачинять мене у в’язниці й відіб’ють мені нирки кийками, так що я мочитимусь кров’ю ще кілька років.

На щастя ніхто мене не потривожив поки я переглядав свій багаж. Все там було в жахливому безпорядку, перемішане і напіврозбите. Деякі таблетки мескаліну розтовклись на буро-коричневий порошок, але я нарахував ще близько тридцяти п’яти цілих. Мій адвокат зжер усі червоні, але залишилось ще достатньо спідів… взагалі не залишилось трави, сільничка кокаїну була порожня, зате була ще одна марка кислоти, коричневий пакетик опіуму і шість колбочок амілу… Не достатньо для чогось серйозного, але дбайливе дозування мескаліну точно допоможе нам протягти чотири дні Наркоконференції.

На під’їзді до Вегаса я зупинився біля аптеки і придбав дві кварти Золотої текіли, дві квінти Чіваз Рігалю та пінту ефіру. Я ще хотів взяти трохи амілу. Моя грудна жаба почала нагадувати про себе. Але аптекар вирячився на мене своїми істеричними баптистськими очима. Я сказав, що ефір мені потрібен для моїх хворих ніг, але поки я говорив, він уже пробив чек і запакував його. Йому було насрати на ефір.

Мені стало цікаво, що б він сказав, якби я попросив 22-х доларовий Ромілар (Romilar) та цистерну закису азоту. Напевно він продав би все це мені. Чому б ні? Вільне підприємництво…

Давати людям те, чого вони потребують – особливо цьому спітнілому знервованому чуваку, обмотаному касетною плівкою, котрий жахливо кашляє, страждає грудною жабою та цими страшними аневритичними приступами, коли потрапляє на сонце. Цей хлопець був не в дуже доброму стані, офіцере. Як я міг знати, що він піде до своєї машини і відразу ж почне закидатися всіма цими наркотиками?

Дійсно як? На якусь мить я затримався біля стелажа з журналами, потім взяв себе в руки і поспішив надвір до машини. Сама ідея збожеволіти від закису азоту на Наркоконференції видавалася збочено-привабливою. Але не в перший же день, подумав я. Треба зберегти його на потім. Не варто попадатися ще до початку конференції.