Слава ЗСУ!

знайди книгу для душі...

Читай онлайн! Читай онлайн українською безкоштовно > Книги > Страх та відраза у Лас-Вегасі. Несамовита поїздка в серце Американської Мрії

Тим паче, я вже так довго не був адекватним, що справа на кшталт цієї видавалась мені цілком нормальною. Зважаючи на обставини, я вважав це за свій обов’язок.

Або, принаймні, мені так здавалось до того моменту, поки я не підійшов до великих сірих дверей, котрі вели до номеру 1150 у дальньому крилі. Я вставив ключ у замок і штовхнув двері з думкою, «О, нарешті вдома!»… але дверцята вдарились об щось, що з першого погляду нагадувало людську істоту: дівчина невизначеного віку, своїм виглядом і рисами обличчя схожа на пітбуля. Вона була вдягнена у безформну синю сорочку, а її очі горіли гнівом.

Щось підказувало мені, що я потрапив до правильної кімнати. Я почав-був сумніватися, але інстинкт підказував, що я був правий… та й вона, здавалось, також здогадалася, так як навіть не намагалася спинити мене, поки я заходив до номеру. Я кинув свою сумку на одне з ліжок і почав озиратись навколо в пошуках того, що я сподівався побачити… свого адвоката… він стояв у дверях ванної повністю голий зі звихнутим наркоманським вишкіром на пиці.

«Ах ти ж блядський дегенерат,» буркнув я.

«Нічого не поробиш,» сказав він, киваючи в бік дівчинки-пітбуля. «Це Люсі.» Він безумно засміявся. «Ну знаєш, як у пісні Люсі в діамантовому небі…»(Lucy in the sky with diamonds).

Я кивнув Люсі, котра витріщалася на мене з неприхованою злобою. Я був їй неначе ворог, що підступно вдерся в її володіння… це було видно з того, як вона ходила кімнатою, дуже швидко й напружено, і з того, як вона дивилася на мене. Вона була готова до насильства, в цьому можна було не сумніватися. Навіть мій адвокат зауважив це.

«Люсі!» гаркнув він. «Люсі! Заспокойся, хай тобі грець! Згадай, що трапилось в аеропорті… більше цього не треба, ОК?» Він знервовано усміхнувся їй. Вона виглядала немов звір, якого закинули до ями і він змушений боротися за власне життя… «Люсі… це мій клієнт; це Пан Дюк, відомий журналіст. Він також живе в цьому номері, Люсі. Він на нашому боці.» Вона нічого не відповіла. Було видно, що вона не повністю себе контролювала. Великі жіночі плечі й підборіддя немов у Оскара Бонавени. Я сів на ліжко і намацав у сумці свій газовий балончик… і коли відчув кнопку розприскувача під великим пальцем, мною заволоділа спокуса бризнути газу їй в обличчя й звалити її з ніг. Я ж так відчайдушно хотів миру, спокою, усамітнення. Останнє чого мені хотілося, так це сутички з якоюсь божевільною від наркотиків гормональною потворою у моєму ж готельному номері.

Здавалося, мій адвокат розумів це; він знав чому я тримав руку в сумці.

«Ні!» крикнув він. «Тільки не тут! Інакше нам доведеться виїхати!» Я знизав плечима. Він був угашений. Це було видно. Так само як і Люсі. Її очі божевільно блищали. Вона дивилась на мене так, як би дивилась до того моменту, коли її життя відхилилося від норми.

Мій адвокат підійшов і поклав руку їй на плече. «Пан Дюк мій друг,» м’яко мовив він. «Йому подобаються художники. Покажи йому свої картини.» І тут я тільки помітив, що кімната була заставлена картинами – приблизно сорок чи п’ятдесят портретів, деякі виконані маслом, деякі просто ескізи олівцем, всі приблизно одного розміру і з одним і тим же обличчям. Вони стояли біля кожної стіни. Обличчя на них здавалося дуже знайомим, але я не міг зрозуміти хто це. Це була жінка з ротом, великим носом і надзвичайно блискучими очима – просто таки демонічно чуттєве обличчя; щось на кшталт мегагіперболізованих, неймовірно драматизованих репродукцій, які можна знайти в кімнаті студентки-художниці поведеної на конях.

«Люсі малює портрети Барбари Стрейзанд,» пояснив мій адвокат. «Вона художниця з Монтани…» Він повернувся до неї. «Як називається твоє рідне місто?» Вона поглянула на нього, потім на мене, потім знову на мого адвоката. Потім нарешті вона заговорила, «Келіспел. Це на півночі. Я малювала їх з телевізора.» Мій адвокат пристрасно кивнув. «Неймовірно,» сказав він. «Вона подолала весь цей шлях сюди просто для того, щоб подарувати ці портрети Барбарі. Ми збираємось сьогодні до готелю «Американа», щоб зустріти її за кулісами.» Люсі зніяковіло посміхнулась. В ній більше не було ворожості. Я поклав балончик на місце і встав. У нас були серйозні проблеми. Я цього не врахував: знайти свого адвоката, схибнутого від кислоти і втягнутого у якусь збочену любовну гру.

«Ну що ж,» сказав я, «Думаю, вони вже припаркували машину. Давай заберемо решту барахла з багажника.» Він оживився. «Атож, давай заберемо.» Він усміхнувся Люсі. «Ми скоро повернемось. Якщо дзвонитиме телефон, не бери слухавку.» Вона посміхнулась у відповідь і по-християнськи підняла вгору вказівний палець. «Благослови, боже,» сказала вона.

Попередня
-= 32 =-
Наступна
Коментувати тут.

Ваш коментар буде першим!