Слава ЗСУ!

Вся преса була повна сенсаційних вісток про комуністичні розрухи. Сучасна большевицька пропаганда ще й тепер, бажаючи вказати на ніби існувале стремління західніх українців приєднатися до УССР, на першому місці називає ці розрухи, вписуючи їх на свій рахунок.

Тим часом правда, як опісля виявили організаційні звіти, була така, що цей страйк і початкові розрухи були стихійні і викликані насамперед соціяльними моментами: робітникам фактично йшлося про підвишку винагороди за важку працю. В цій справі політичне тло грало тільки посередню ролю. А було воно національне, українське.

Як було згадано, пригнітаючу кількість каналових роботників становили українці з периферій Львова, яких зіпхнено до виконання найгірше платних і найважчих робіт. Сталося це великою мірою в наслідок шовіністичної політики польської адміністрації, яка не допускала українців до краще платних робіт, засуджуючи їх на долю найчорнішого пролетаріяту.

Фактом є, що страйковий комітет складався із свідомих українців, між якими знаходився навіть один загублений член організації. Ці люди боролися за елементарні підстави свого існування так, як могли і вміли, без допомоги будь-яких українських політичних кіл, бо до них вони доступу не мали. Це використала непричетна до справи комуністична клітина, що в кульмінаційний момент страйку виступила в силі кількох людей і надала веденій на соціяльному тлі, по суті українській акції комуністичного забарвлення, що здезорієнтована преса і підтвердила.

Весь цей страйк, яким робітники кінець-кінцем не здобули ніяких поступок, розкрив глибоку рану нашого суспільства. У Львові не було ніякої установи чи людини, які б поцікавилися справою цих українських робітників і допомогли їм у їхній недолі. Хоч у Львові існувало українське робітниче товариство «Сила», проте воно не проявляло живішої діяльности. Треба було на цьому відтинку перевести рішучі заходи, і, хоч справами легального життя мали амбіцію займатися залегалізовані перед владою політичні партії, діяльність «Сили» пожвавлено щойно заходами ОУН і до праці серед робітників приділено двох членів організації. Між іншим, перекинено сюди одного інструктора юнацтва з Дрогобиччини, який пішов до чорної праці як звичайний робітник, заробляючи місячно 50 зл. Це «робітниче алостольство» дало згодом також дуже гарні висліди.

Попри питання робітничого пролетаріяту, який поза Львовом не був особливо численний (наприкл., робітники в Бориславському басейні, яких зрештою чимраз більше витискали спроваджувані польською адміністрацією робітники з корінних польських земель, були насправді малоземельними селянами навколишніх сіл, що остаточно ще не зірвали зв'язку з землею), — стояла руба ще справа сільського пролетаріяту, якого доля була подекуди ще гірша від долі робітничого. Винагорода, яку отримували сільські робітники, що працювали в поміщиків, які силою історичних умов були поголовно польської національности, була смішно низька. Особливо слабо були винагороджувані сезонові робітники, спроваджувані на час жнив з хронічно голодуючих гір.

Хоч як було важко зорганізувати цей пливкий і соціяльно слабо вироблений елемент, все таки пробні страйки, зорганізовані на просторі Бережанської округи в 1936 р., дали добрі початкові наслідки. Пропорція снопів — робітники отримували винагороду в натурі, котрийсь там з черги зжатий сніп — пересунулася в наслідок рішучих вимог страйкуючих у гарячий час жнив на користь робітників.

На жаль, рільні страйки не досягли масового розповсюдження. Головна перешкода була в тому, що знавець відносин на Поділлі, що особисто реферував ці справи, був незабаром заарештований, і серед труднощів у наладнанні організаційного апарату ця цікава і в той же час з національного і соціяльного погляду болюча справа не була організацією доведена до кінця.

Як було згадано, від 1935 р. ОУН у Західній Україні перейшла, загально беручи, від тактики голосної масової пропаганди (коли не рахувати Волині) до праці над вихованням організаційної мережі і до підготови зав'язків повстанських збройних відділів. Однієї акції організація одначе не переставала робити. Крім акції проти державних монополів (тютюну і алькоголю), про що вже згадано, були ще неперебійно ведені культ поляглих і сипання символічних могил на честь борців за українську державу.

Культ поляглих героїв дуже закоренився в Західній Україні, і він мав особливо сильну мобілізуючу силу. Святкові походи на Маківку, Лисоню, зеленосвяткові походи на кладовища, церковні відправи на могилах вояків українських армій відбувалися при участі тисяч людей. Як зразок вияву такого культу слід вважати маніфестаційний похорон ген. УГА Тарнавського у Львові. Цей похорон з погляду організації і масовости був на ділі політичною маніфестацією українців у столиці Західньої України.