Слава ЗСУ!

З цього погляду організація зударилася несподівано тільки з церковними колами, які виступили з пляном масової організації молоді, побудованої на конфесійному принципі. Заснуванню цієї організації мала передувати маніфестація у Львові під гаслом: «Українська молодь Христові», і перед ОУН виникло питання, як до цього поставитися. Відбувся ряд розмов між представниками націоналістичного світу і колами св. Юра. Організація поставилася до свята негативно. Причиною цього було, як офіційно зформульовано, те, що на маніфестацію мав бути запрошений папський нунцій у Варшаві, а тоді з уряду мусів бути присутній, як представник польської держави, львівський воєвода. Таким чином дефіляда молоді у Львові перед прапором Христа мимоволі перетворилася б у чолобитню перед чужою владою, і це було політичною причиною негативного наставлення ОУН до згаданого свята.

Одначе не можна виключити, що тодішнє крайове керівництво організації керувалося по суті теж іншими мотивами, може, не здаючи навіть собі з цього справи. Ішлося про те, що масова українська католицька маніфестація мала бути скапіталізована на рахунок нової організації молоді, що мала постати. Тому було зрозумілим побоювання в проводі ОУН, як ця організація поставиться до визвольного руху і чи не буде вона конкурувати з ОУН у боротьбі за впливи на молодь.

У маніфестації, на якій, до речі, папського нунція не було, взяло участь коло 50 т. молоді, замість 200 т., які, як сподівалися, на цю маніфестацію прибули б, якби націоналістичне середовище дало їй свою підтримку. А створена після цієї маніфестації виховна організація «Орли», що її очолив полк. А. Мельник, виявилася корисною установою, хоч у її проводі були також особи, неприхильно наставлені до націоналістичного руху. В багатьох місцевостях, де не було ніяких організацій молоді культурно-виховного характеру або де вони були владою розв'язані, ця організація згуртувала молодь і дала їй можливості культурно-спортової діяльности.

Значить, ця проба сил ОУН не була конче потрібна, хоч треба підкреслити, що цей малий зудар постав не з якихось справді засадничих причин, а тільки з тактичного розрахунку. ОУН у своїх заложеннях взагалі не ставилася вороже до національно-політичних груп і установ, трактуючи їх як запільні ланки національного фронту, що його творить з українського боку підпілля, а з другого боку ворожий державний апарат і шовіністичне польське суспільство. По середині цього фронту, духово віддані ідеї визволення, як такій, але практично наставлені на розмови з ворогом, стояли всі леґальні партії і проводи господарських та культурних установ, ставлячи добро цих установ на перший плян.

Так найповажніша галицька партія — УНДО зважилася на співпрацю з польським урядом, який брав чимраз гостріший тоталітарний курс, і уклала з ним 1935 р. домовлення про «нормалізацію» українсько-польських взаємин.

Суть цієї «нормалізації» полягала в тому, що УНДО зобов'язалося припинити принципову опозицію проти уряду і опісля вірно голосувало за урядовий бюджет, а уряд з свого боку обіцяв провести відповідну кількість послів і сенаторів з рядів цієї партії до польського парляменту у виборах, які цілком були під контролею уряду. Ця «нормалізаційна» політика не принесла ніякої зміни відносин. 1938 р. польська влада провела на Волині ще одну масову терористичну «пацифікацію» українського населення, на Холмщині відібрано від вірян і знищено багато православних церков, а протести українських парляментарисгів були цілком безуспішні: польська політика переслідування і винищування українського народу не припинилася.

У висліді «нормалізація» перетворилася напередодні війни на капітуляцію, не зважаючи на добрі наміри української сторони. Ніякої ролі не відограв тоді й табір т. зв. «тежнаціоналістів», тобто група, яка послуговувалася націоналістичною фразеологією, але у практичній роботі стояла на лінії інших легальних партій, з тією різницею, що всіх їх критикувала. В 1938 р. ця група оформилася в партію під назвою «Фронт Національної Єдности» і разом з усіма іншими партіями після вибуху війни перестала існувати. Наскільки вона не мала солідного ґрунту під ногами, показує факт, що вона не віджила вже більше навіть після війни, коли на еміграції наново відродилися всі старі партії і створилися навіть нові.

Між двома полюсами, які визначали стан польсько-українських взаємин, між польською адміністрацією та українським підпіллям виринали і час до часу самостійно діяли, крім легальних партій з «тежнаціоналістами» включно, деякі маленькі відламки націоналістичного фронту.

Сюди треба насамперед зарахувати появу видавництва «Дешева Книжка». Це видавництво, поставлене кількома членами організації в час перебою організаційної справности в наслідок виарештування центру в 1934 р., було побудоване на комерційній базі. Але оскільки воно друкувало брошури політичного змісту, мало марку націоналістичного видавництва і при кольпортажі користувалося членами і симпатиками організації, виринуло питання, як трактувати цю по суті політичну діяльність кількох членів організації. У наслідок розмов, які провадив покійний Зенон Коссак, власники підприємства, можливо, тільки побоюючися втрат, які постали б, коли виявився б їхній зв'язок з ОУН, а імовірно і з власних політичних, може, ще не зовсім ясних для них самих плянів, — не схотіли вбудувати свою роботу в систему організації і відмовилися координувати, інформувати, плянувати і вести її в пляні роботи всієї організації. Отже, коли це видавництво бажало бути приватним не тільки фінансово — що не викликало ніяких застережень, — але й політично, то не лишалося нічого іншого, як поінформувати організаційний апарат про те, що ОУН не несе за згадане видавництво абсолютно ніякої відповідальности. У висліді воно, бувши ізольованим від середовища ОУН, не відограло тієї ролі, яку могло б виконати при іншій настанові. Одначе воно не спричинило й ніякої шкоди.