Слава ЗСУ!

Із способу, в який ця заява була складена, я не мав ніякого сумніву, що вона не була порожньою погрозою, і мене охопив страх за організацію. Це було щось зовсім несподіване і в своїх наслідках необраховане. Залізною рукою втримуватися при кермі організації, побудованої на добровільній, ідейній відданості членів — це було таким абсурдом, що я побачив перед ОУН безодню. Від того часу я не раз спостерігав цю «залізну руку», і кожний раз її поява віщувала нещастя, незалежно від того, хто проти кого цією «рукою» користувався.

Після такого поставлення справи Сеником у питанні обрання голови ОУН я прийняв як цілком самозрозумілу його заяву в своїй справі: Сеник сказав, що я маю лишатися до кінця на своєму посту, що ми в краю маємо завдання саме боротися, і на фронті нема місця на втечу від небезпеки, інакше всі повтікали б. Якщо я буду ув'язнений, то поділю долю багатьох, що були ув'язнені передо мною і будуть ув'язнені після мене.

Мені було ясно, що Сеникові насамперед ішлося про те, щоб я не перейшов за кордон. Одначе далі перебувати на «посту» я таки не міг, і коли наприкінці 1938 р., тобто незабаром після розмови з Сеником, мґр. Тураш під час однієї наради мені сказав, що людей охоплює паніка тому, що я, бувши виявлений перед поліцією три роки тому, досі не заарештований і що дехто побоюється, чи не криється за цим якась провокація, наприклад, Барановського, здогадно ладного охороняти мене від арешту на те, щоб при моїй допомозі мати ключ до крайових справ, — я зважився передати керму в руки Тураша, до організаційного досвіду якого я мав повне довір'я, спостерігаючи його працю кілька років.

Так тінь назріваючого конфлікту між краєм і закордоном ходила за нами, хоч ніхто не припускав, що першою, посередньою чи безпосередньою його жертвою стане саме дуже дисциплінований Тураш, за яким менше, ніж за рік, і слід пропаде.

Коли я, бувши в наслідок умов поставлений підозрами в прикре становище, зважився спокійно чекати на ув'язнення, що на весні 1939 р. таки наступило, і перебував у тюрмі до розвалу Польщі, хоч мав нагоду разом з кількома членами організації втекти, — Тураш кинувся у вир конфлікту між краєм і закордоном, що, хто знає, чи не поглинув його. Вліті 1939 р. він виїхав — як мені опісля оповідали — нелегально за кордон (при допомозі зфальшованої туристичної перепустки) на побачення з полк. Мельником, перед яким він мав ще раз поставити вимогу усунути з проводу Барановського і Сеника. Перед виїздом Тураш склав код, яким мав написати з-за кордону на одну адресу в Данціґ про наслідок розмови. Після якогось часу дійсно прийшов до Данціґу лист, закодований умовленим способом, із вісткою, що все в порядку.

Але лист не був написаний рукою Тураша. Він же сам не повернувся в Галичину, хоч мав це зробити негайно. Не було його теж, як після упадку Польщі виявилося, за кордоном. Люди, з якими Тураш зустрічався, заявили, що він поїхав у бік польського кордону в Карпатах; вони думали, що Тураш пішов у край. Виходило б тоді, що поляки схопили його на кордоні і, як підозрілого розвідника, з вибухом війни розстріляли, не повідомивши ні словом рідню.

Ця можливість була б правдоподібна, тільки… Тураш не повернувся по свої польські документи, необхідні для його повороту. Відповідальні за кордоном за його долю особи сказали на запит у цій справі, що Тураш так спішився з поворотом у край, що не мав часу вступити по свої документи, що були заховані в іншому місці. Це знову виглядає не дуже правдоподібно, бо це була б крайня легкодушність з боку Тураша. Не повертаючись по документи, він міг виграти одну добу часу, найбільше. Чи треба було йому задля цього ризикувати і йти без всяких документів? Над усією справою висить серпанок таємниці, на яку падає посередня чи — не хотілось би думати — безпосередня тінь згаданої «залізної руки».

Напередодні війни

Напередодні війни вирішилася проблема правильности політики українського підпілля і помилковости дії леґальних партій.

Як було з'ясовано, розходження між цими двома таборами лежало по суті в тому, що ОУН твердила, що в польській державі не можливо вести боротьбу демократичними методами і що на політику заперечення національно-державних прав сімох мільйонів українців з боку польського уряду слід відповісти тотальним запереченням польського володіння західньоукраїнськими землями.

В практиці протиставність цих двох таборів була велика — не з уваги на основні ідейні та політичні розходження, а з уваги на тактику: легальні партії не зважувалися не те що на революційну, але ні на яку гостру боротьбу, тоді як підпілля бачило в боротьбі єдині можливості успіху на довшу мету. З уваги на таке поставлення справи організація старалася головним чином про широкі можливості впливу на загал і з цього погляду вона багато перевищувала всі леґальні партії, що були зорганізовані слабо і не вели (поза принагідними, головним чином передвиборчими вічами) масової політичної діяльности.