Слава ЗСУ!

Становище було досить складне. В перші роки після виарештування провідного активу взагалі не було мови про якусь зміну, бо не було ким заміняти. Хто не сидів у тюрмі або в Березі Картузькій, той залишився в глибокій провінції і не рухався. До провідної роботи мало хто лишався. Згодом люди почали виходити з тюрми та концентраційного табору, але спроби їх активізувати не були прості.

Організація потребувала насамперед членів, придатних до організаційно-виховної роботи, людей, здатних будувати організаційний апарат і керувати ним на високому і середньому ступені. З-поміж звільнених з тюрми членів не всі надавалися до практичної роботи. Дехто просто відмовлявся від дальшої активности в організації, прикриваючись потребою відпочинку та розконспірованістю і, отримавши платну роботу в якійнебудь редакції чи установі, «статечнів». Щойно після війни, вийшовши на еміграцію, вони зактивізувалися як націоналісти. Були й такі, що без давнішого середовища Академічного Дому, в якому вони як націоналісти діяли, не були в силі знайти для себе місце.

З усіма цими людьми треба було переговорити і перевірити їхній психічний і політичний стан. Це вимагало багато енергії та зусиль і було досить ризикованим підприйняттям. Доводилося довго ключити вулицями і полями, йдучи на таку стрічу, поки тайні агенти поліції, що йшли назирцем по два-три, не губили сліду. Впродовж однієї розмови треба було людину притягнути до роботи і, оцінюючи її дотеперішню позицію, вирішити про її дальше організаційне призначення.

В перші роки справа йшла труднувато. Людина насамперед цікавилася персональним складом керівного апарату, узалежнюючи від цього свою причетність до дії, або просто не бачила перспектив для підпільної роботи і своєї участи в ній. Остання категорія людей бодай ставила справу ясно і одверто. Натомість перші ставили її в площину, неможливу до прийняття, в площину, яка навіть могла викликати підозру. В обох випадках треба було відмовлятися від співпраці.

Важко було також (поминувши деякі вийнятки) із учасниками давнішого середовища Академічного Дому, які почували себе добре тільки в «штабовій» роботі, тобто в атмосфері головокружних і сп'яняючих дискусій про «стратегію і тактику революції», яку вони будуть плянувати, а «організаційні низи» будуть виконувати. Вони кінець-кінцем знайшли деяке пристановище біля створеної, мабуть, у 1938 р. студентської харчівні, коло якої почало автоматично відновлятися студентсько-націоналістичне середовище в стилі тридцятих років.

Це середовище (самозрозуміле, пов'язане з усією організацією) особливо ожило в наслідок загального піднесення, яке викликали події в Закарпатській Україні.

Одначе керівництво організації, в склад якого ввійшли люди організаційної практики, не було автентичне з цим середовищем, і коли опісля, напередодні війни, в березні 1939 р. все це середовище було поліцією виарештуване, краєвий провід ОУН, до складу якого я вже не входив, назагал цими арештами не був охоплений.

Як було згадано, центр організаційного апарату складався з людей практики. До нього не ввійшли навіть видатні люди, як, наприкл., пок. Коссак, який радо брав участь у нарадах загальнополітичного характеру, переговорював з відомими йому людьми в справі їхнього приступлення до праці в ОУН, їздив за кордон на зустріч з полк. Коновальцем тощо, одначе до керування якоюсь конкретною ділянкою, де треба було зустрічатися з більшою кількістю людей, не зважувався. У висліді керма апарату опинилась у людей, що мали організаційний досвід у низовій роботі і відважилися взяти на себе відповідальність та риск.

Кінець-кінцем щойно в 1938 р. вдалося створити надійне, досвідчене керівництво, і тоді я поставив перед представниками закордонного центру справу свого відходу від відповідальности. А було це вже після смерти полк. Є. Коновальця, в жовтні 1938 р., і на зустріч у Данціґ прибули Я. Барановський та О. Сеник. Останній поводився як зверхник, тоді як Барановський вдоволявся ролею щось на зразок адьютанта. Я поставив як перше питання справу наступства після полк. Коновальця, пропонуючи, щоб цю справу вирішила спеціяльна конференція, в якій у відповідній пропорції була б представлена ОУН в Україні.

Як другу справу, поставив я питання свого відходу з поста, вказуючи, з одного боку, на те, що я кожного дня можу бути заарештований, а, з другого боку, на те, що апарат уже настільки справний, що може без мене обійтися.

Відповідь на обидва питання дав Сеник. Він насамперед сказав, що справа наступника по полк. Коновальцеві вже полагоджена і відповідно до волі, вірніше, заповіту полк. Коновальця, провід ОУН перебрав полк. Андрій Мельник. (З уривків розмови між Я. Барановським і Сеником я набрав враження, що полк. Мельник саме в цей час переїздив з Галичини через Данціґ за кордон). Пропозицію якоїсь спеціяльної конференції в справі головування в ОУН Сеник назвав проявом бунту і запевнив, що кожна спроба бунту буде здавлена залізною рукою.