Слава ЗСУ!

Частина перша

Люди-миші

Педаль в підлогу і вісім циліндрів гаркнули, мов хижий звір. Стрілка на спідометрі перетнула позначку 150. Три чисті смуги, а за високим бетонним бордюром зустрічний потік автомобілів тягнеться зі швидкістю равлика. Радіо замовкло. Сирени, вигуки, лайки, какофонія звуків зливаються в противну нагнітаючу мелодію, яку вже не  може заглушити ні свист вітру, ні гуркіт мотору. Наступна хвиля — тиша. Нарешті, на Кантрі ФМ пісня із старого фільму про вампірів, чоловічий голос емоційно затягує приспів, та слова важко розчути.

Попереду неквапливо котиться самотній ржавий пікап невідомо якого кольору. А ти куди, старенький? Що ти забув біля океану? Плавно вправо і гарцюючий жеребець на кермі здиблюється ще більше, пікап промайнув повз, наче він стоїть.

Трохи далі частина шосе, не розділена бордюром. Шустрий фургончик з причепом виривається із майже стоячого потоку на чисті зустрічні смуги. Та він недостатньо шустрий, причіп зачепився за бетонну перегородку. За фургончиком рвонуло ще кілька авто, хтось в когось в'їхав, високого мінівена розвернуло, він похилився, завис на двох колесах. Ще поштовх від сріблястого джипа й мінівен незграбно гепнувся на бік поперек дороги.

Гальма. Невдоволено гарчить мотор, скидаючи оберти. З автівок повискакували люди, вони штовхаються й активно жестикулюють. Зашаруділи шини, обтираючись об асфальт, Феррарі зупинився. Червона кнопка і двигун затих. Затихло й радіо. «Ракети... кажу тобі, ракети, — чуються уривки фраз. — Не вчора, сьогодні... » Позаду тарабанить і кашляє старий пікап, вже неможливо розібрати слова. Нервово й нереально гучно виють зношені гальма. Авто зупиняється ліворуч і продовжує повільно та надокучливо тарахкотіти. Чоловік в ковбойському капелюсі показує на небо. Що він там побачив?   Істеричний крик, що прорізає навіть тарахкотіння. Коли ж ти заткнешся, рухлять?! Пікап затарабанив повільніше, кілька разів кашлянув і затих. Люди показують на небо, намагаються щось роздивитись. Що там? Ранкове сонце заважає. Десь були темні окуляри...

В небі дві білі точки. Вони рухаються, виблискують і залишають за собою слід. Крики, лайки, сирени. За бетонною перегородкою скаженіє зелений Б’юїк, він вдаряється в авто попереду, газує назад, збиває бампер чорного Форда і знову вперед. Дитячий плач. Точки наближаються, стають більшими. Від тої, що ліворуч, відскакують іскри й за мить вона вибухає. Друга наближається. Хочеться вірити, що це літак, але не віриться. Голову розривають слова незнайомця: « ...кажу тобі, ракети... ракети... » Це вже  не точка, а срібляста сигара. Руки стискають кермо, здається, що пальці зараз луснуть. Хочеться втікати. Куди? Хочеться кричати, та в легенях не вистачає повітря.  Це все ж ракета...

Сивий слід став тонким,  майже прозорим,  ракета розділилась на дві частини. Задня, більша, відстала, перекосилась і обертається, наче недбало кинутий недопалок. Передня частина, менша, ще мить продовжує політ й розпадається на частини. Скільки їх?! Страх не дає полічити. Дві вибухають  в повітрі, інші падають все нижче й нижче. Одна летить просто сюди. Не в змозі ні тікати, ні думати, ні поворушити пальцем. Очі зачаровано дивляться на... Це сріблястий циліндр. Він, наче знущається, обертається й виблискує в променях сонця. Це все! Кінець!.. Циліндр падає на зелений Б'юїк, вгинає дах ледь не до асфальту, відскакує, летить в фургон; спалах!!! Все навколо зникає, є лиш світло. Неймовірно яскраве, чисте й болюче світло! Очі! Вони горять зсередини! Руки, де вони?! На кермі, чи закривають обличчя?! Очі! Очі!! Вони горять!!!