Слава ЗСУ!

Сонце висить над горизонтом, як великий ліхтар, і забарвлює край неба в яскраво-оранжевий колір. Здається, що гори, там далеко, на заході, палають. Так, як щойно палали очі. Велетенський дуб з покрученими гілками і рідким листям відкидає на траву тінь, схожу на клубок змій. Неподалік почувся спів пересмішника, ще один, і ще. Подув несильний вітер, тіні-змії ожили, заворушились. Спалах, та його вже не варто боятись. Джесіка дорахувала до десяти, перш ніж почувся затяжний гуркіт грому. Далеко.

Очі ще печуть. Давно не було снів, це й на краще. А сьогодні, от, накотило. Це й не дивно, день особливий. І місце особливе. Та це був і не зовсім сон, це Джесіка ще раз пережила те, що хочеться забути, стерти з пам'яті. Рука вже нишпорить в кишені та трохи тремтить. Є. Губи вже стискають відсирівший Лакі Страйк. Вірний Зіпо, вогник, і їдкий дим скубоче горло.

Джесіка сидить під невисоким розлогим дубом, хоч його покручене гілля з рідким листям — не найкраща схованка. Спина опирається на рюкзак, трохи тисне, нагадуючи про себе, застромлена за пояс Беретта. Зараз квітень і попри вечірню прохолоду в легкій джинсовій куртці досить тепло. В Джесіки світле, давно мальоване волосся, про що красномовно свідчать довгі темні корені. Волосся зібране гумкою в неслухняний хвостик.

Звідси добре видно дуб-велетень. Рівно півжиття тому була тут. Батько зробив подарунок на п'ятнадцятиліття й повіз її на пікнік. Мати з ними не поїхала, як завжди зіславшись на мігрень. Жовте таксі, їх старенька Тойота, котилась собі не поспішаючи, батько розповідав якісь цікаві історії. Припаркувались якраз під величезним дубом, поруч з іншими авто та вагончиками для кемпінгу. Було людно, вирішили розміститись подалі. Ось на цьому місці. Чудовий був краєвид. Люди — веселі, щасливі. Дві дівчинки грали в бадмінтон, одна ніяк не могла вцілити ракеткою й щораз бігала за воланчиком. І над всіма виростала гігантська постать дуба, спокійна і могутня.

Батько казав, що цьому дубові 1000 років, хоч Джесіка й не повірила. Зараз цей дуб — пародія на самого себе. Він наполовину сухий, листя так мало, може десята частина залишилась від пишної колись крони. Товстенна гілка зламалась, але не впала на землю, а застрягла серед інших гілок. Вона наче перекреслює велетня. Скільки б років не було дубові, та залишилось йому небагато.

Сьогодні Джесіці виповнюється тридцять. Та настрій щось не зовсім святковий. Були всі шанси загинути. Відбулась кількома подряпинами й розбитим коліном. На жаль, день народження ще й співпадає з днем, коли все покотилось під три чорти. Не лише дуб змінився. Рівно три роки тому, 13 квітня 2036 року, змінився ввесь світ, раз і назавжди. Він вже ніколи не буде таким як раніше. Але на відміну від дуба, світ не загине. Навпаки, він процвітатиме. Зеленітимуть ліси, тектимуть чисті ріки, співатимуть пташки. Але без нас. Без людей.

Апофіс. Це астероїд, з появою якого світ став іншим. Хоча сам астероїд тут ні до чого. В 29-ому році брила, діаметром 350 метрів, наблизилась до Землі. Якраз на день народження Джесіки. Астероїд попав в якусь там гравітаційну кишеню, змінив траєкторію й полетів собі далі. Але він мав повернутись рівно через сім років. А вже в 36-ому ймовірність зіткнення Апофіса з Землею різні науковці оцінювали як досить високу — від половини до трьох відсотків.

Джесіка тим не особливо переймалась. Ймовірність була дуже малою. Якщо взяти Браяновий Кольт, зарядити одним патроном, прокрутити барабан, приставити до виска й натиснути на гачок, то шансів здохнути в рази більше ніж від астероїда.