Слава ЗСУ!

— О!

Елеонора Іванівна обернулась. Скривила губи:

— Ти чого не вітаєшся? Я почервонів:

— Зд-драстуй...те, тато!

— Що? Ха-ха-ха! — зареготав він.

— Що за дурні жарти? — побіліла вона.

Звідки мені було знати, що то не тато. Я думав, раз він її цілує...

— Іди роби уроки! — з притиском сказала вона.

Я неохоче потеліпався у Вітасикову кімнату. Мені так цікаво було, що це за «Боярський», що «треба негайно...»

Я нещільно причинив двері і затамував подих, нашорошивши вуха.

Я чув, як вона піднімалися сходами штору.

— Жах! Який жах! — говорила вона зовсім незнайомим нещасним голосом.

— Скажеш йому по телефону, що одержала телеграму — щось трапилося… у... з кимось із родичів... Але не говори конкретно, щоб на роботі не знали, куди він точно їде...

— Але як же це?.. Це ж...

— Так сказали... Негайно. На понеділок.

Більше я не почув нічого — вони піднялися і зайшли до спальні.

Щось трапилося, і щось серйозне. Який у неї був голос! Наче говорила зовсім інша людина. З одного боку все це дуже цікаво. А з другого — як мені себе поводити? Як я мушу реагувати на всі сімейні драми? Як реагує на все це Вітасик Граціанський?

Вони вже спускалися сходами вниз:

— Може, ти його почекаєш? — благально говорила вона — Він зараз буде. Це ж недалеко. І він на машині.

— Ні-ні. У мене жодної вільної секунди. Мені ще самому треба... ти ж розумієш! Та й все одно більше того, що я сказав тобі, я йому не скажу.

— Який жах! Боже, який жах!

— Не розкисай. Ти ж розумна жінка!

У передпокої клацнули двері. Він пішов. Я напружився. Що ж вона скаже мені? І чи взагалі говоритиме? А мені що робити? Удавати, що я нічого-нічого не чув? Чи спитати все-таки? Не міг же Вітасик ніяк не реагувати на цей прихід?.. А я ж навіть не знаю, як його звуть. А Вітасик напевне знає, раз вона сказала, щоб він привітався.

Що ж робити?

Хоч я й чекав, що вона зайде, але здригнувся, коли вона розчинила двері.

— Вітасику! — лагідно сказала вона. — Зараз прийде тато, і, мабуть, ми поїдемо в село до бабусі. — Чого? — це питання було цілком правомірним.

— Ну, ми все одно збиралися... А тут ще справа одна є…

— Яка? — теж цілком законне питання.

— Ну, не будь таким цікавим. Це наші дорослі справи... Візьми собі в дорогу, що ти там хочеш... Плейєр, звичайно... І підручники, щоб уроки робити на понеділок. Давай, Вітасику, швиденько. Бо тато зараз прийде, і ми одразу поїдемо.

«Вітасику»! Ти диви! Тільки що кричала, гримала, аж шибки дзвеніли, і раптом — «Вітасику». Хоч до рани прикладай!»

— Ну, я піду переодягнусь...

Дивна все-таки жінка! У шкарпетках ходити не дозволяє, а закордонний плейєр, який коштує в сто разіа дорожче, будь ласка, бери. Хоч у школу, хоч куди...

Ні, моя мама краще до мене ста...

ї раптом я завмер.

Ой! А як же моя мама? І тато?.. Цс ж вони поприходять увечері з роботи, а мене нема. І увечері не буде, і вночі, і завтра... Бо зараз же прийде Борис Борисович, і ми поїдемо кудись у село. Треба негайно якось сповістити, подзвонити абощо. Вони ж хтозна-що можуть подумати, вони ж збожеволіють від хвилювання. Як я, легковажний йолоп, не подумав про це раніше. Але ж я не знав, що доведеться їхати в село.

З квартири подзвонити, мабуть, не вийде, Елеонора почує, при ній розмова з мамою не склеїться аж ніяк. Треба негайно, поки не прийшов Борис Борисович, вискочити на вулицю і подзвонити з автомата. Я кинувся у передпокій і хапливо почав натягати кросовки. Та не встиг.

Замок клацнув, і двері розчинилися.

Високий чорнявий чоловік вийняв ключ із замка і зайшов у квартиру.

— А ти куди? Здоров! — Він нахилився і поцілував мене у щоку. — Що тут у вас сталося? Яка телеграма? Від кого?

Я мовчки знизав плечима.

— Ти що — не в курсі? — здивувався він. Я, знову-таки мовчки, хитнув головою.

Згори вже спускалася Елеонора Іванівна у вельветовому джинсовому костюмі, у береті, з плащем і великою картатою сумкою в руках.

Ніякої телеграми. Просто я по телефону не могла... Був Льоня. Мій... Здоровега... — Вона підійшла до Бориса Борисовича впритул і прошепотіла йому щось на вухо.

— Що? Коли? — у Бориса Борисовича закам'яніло обличчя.

— Сьогодні вранці... — вона знову щось зашепотіла. Я дошнурував кросовки і попрямував до дверей:

— Ви собі говоріть, а я зараз! Я через дві хвилини буду.

— Куди? — вона кинулася, як тигриця, і схопила мене за руку. — Ні в якому разі! Ти що?! Ми ж зараз їдемо!

— Я… я тільки на вулицю і назад... на одну хвилину!