Слава ЗСУ!

Все це вона говорила, повернувшися до мене спиною і йдучи у ванну. Питання вона задавала таким тоном, що відповіді вони, мабуть, не потребували. Та й що я міг відповісти, коли я поняття не мав, хто такий Петюня і чого я мав до нього йти.

Тому я промовчав і посунув у кімнату. Та не встиг я зробити ій трьох кроків, як ззаду з ванної почувся одчайдушний крик:

— Ти куди у кросовках, з вулиці?! Ану, скинь негайно.

Я здригнувся і швидко-швидко позадкував у передпокій.

— Скільки я тобі говорила! Не смій заходити у кросовках в кімнату! Перевзувайся! Невже важко запам'ятати? Від килима, від лаку нічого ж не залишиться!

Вона, мабуть, могла б з успіхом виступати в ансамблі «Важкий метал», такий у неї був гучний і пронизливий голос. Я скинув кросовки і навшпиньках почеберяв у кімнату.

Але знову був зупинений міліцейським окриком:

— Куди?! Ти шкарпетки переш?! Ану, надінь капці! Я знову позадкував. У передпокої роззирнувся...

— Ти що, забув, де твої капці?

Як вона все бачила, не виходячи з ванної, — незбагненно!

Я підійшов до вішалки, обіч якої була тумбочка, одчинив дверцята і побачив на верхній поличці дві пари капців, одну велику (видно, татову), другу меншу — Вітасикову.

— От-от! — вона вийшла з ванної, сліпучо гарна, з білим пещеним обличчям, з підмальованими очима і нафарбованими губами.

— Ну що — Недаремно маску робила? — спитала вона, усміхаючись.

— Ні, — пробелькотів я.

— Тож то й воно. Пур етр бель ільфо суфрір. Забув? Я ж тобі вже говорила. «Щоб бути красивою, треба страждати», — кажуть французи. Що з тобою сьогодні? У тебе неприємності в школі?

— Ні, — знову пробелькотів я.

— Що ти сьогодні обідав?

Я розгублено роззявив рота:

— Н-нічого...

— Як? Я ж тебе просила! Я ж тобі спеціально дала гроші, щоб ти зайшов у кафе. Я ж сьогодні не варила. У мене ні хвилинки часу. Ах ти, їи-богу! Ну що ж ти за людина? Так ти голодний?

— Ага. — А чого я мав брехати? Я таки був голодний, як вовк.

— Ну, зроби собі яєшню, я тільки що пофарбувала нігті, — вона тримала перед собою розчепірені пальці. — Або одкрий шпроти.

Вона прошелестіла повз мене шовковим аж до п'ят халатом і зникла в кімнаті. А я подався на кухню. Там все аж сяяло чистотою — і білосніжна плита, і холодильник, і весело-зозулясті кухонні меблі. Якусь мить я розгублено стояв посеред кухкі, а тоді подумав: «А чого це я маю голодувати?! От мамочка! Зовсім не дбає про сина. Бідний Граціанський!» — і вперше ворухнулося в мене співчуття до нього. Я кинувся нишпорити по шафах, поліз у холодильник. Дістав пляшку «пепсі-коли», шпроти, поодкривав, врізав велику партику хліба та як навернув усе це — аж за вухами лящало, 3 яєшнею вирішив не возитися. Усю банку шпротів з'їв. А що — жалко. Знайшов плитку шоколаду. Теж ум'яв. Нічого, жити можна! Одразу повеселішав. Вкинув порожні банки та пляшку в сміттєпровід, — тільки загуркотіло. Крихти зі столу зібрав, теж викинув. І подався в кімнати. Треба хоч оглянути власну домівку.

Перша кімната була велика — вітальня чи їдальня, хтозна. Це її ми через балконні двері з гори бачили. Посередині стіл, стільці м'які на гнутих фігуристих ніжках, телевізор кольоровий, крісла, диван-ліжко попід стіною. А біля однієї стіни вузенькі сходи з бильцями нагору у верхню кімнату ведуть, — мабуть, спальню. Двері тієї верхньої кімнати прочинені і звідти лунає бубоніння мами Елеонори — по телефону говорить.

Та не встиг я й до середина кімнати дійти, як згори залунав крик:

— Іди до себе! Сідай за уроки!

Як вона почула? Я ж у м'якеньких тапочках ішов. Чи у неї телеоко якесь? «До себе», — значить, у другу кімнату, що на першому поверсі, — онде двері. Розчинив я їх, зайшов. Сідати за уроки? «А дзуськи! — подумав я.— Щоб я ще тому Граціанському п'ятірки заробляв? Навпаки! Спеціально у понеділок одиниць і двійок нахапаю!»

Кімната довгастенька, не те, щоб маленька, але й не велика. Під стіною топчак-тахтушка, ліжником закарпатським накритий, під ним уся стіна різними вирізками з закордонних журналів обклеєна: рок-зірки, Майкл Джексон, Мадонна, ще якісь напівголі, патлаті, скуйовджені, з електрогітарами корчаться.

Тільки-но я підійшов до письмового столу, у двері хтось подзвонив. Я спочатку кинувся відчиняти, але своє¬часно схаменувся і зупинився біля передпокою. Проте Елеонора вже випередила мене і впустила в хату вусатого чоловіка, схожого на кіноактора Михайла Боярського. Він цьмокнув «маму» Елеонору у щоку і голосно сказав:

— Слухай, треба негайно...

І враз затнувся — побачив мене біля дверей кімнати.