Слава ЗСУ!

— Ну, гаразд, — кажу, — і я їсти хочу. Пообідаємо, а тоді...

— Ага, — каже, — давай.

— Так о четвертій біля «України». Добре? — кажу, а в самого в душі концерт Алли Пугачової («Миллион алых роз...»), аж гопки скакати хочеться.

— Добре, — каже і знову очима на мене тільки стрель.

— Слухай, — кажу я, — а чого ти до мене так раніше зневажливо ставилася? Пхикала тільки і одверталася? Навмисне?

— Я-а?! — витріщилася вона на мене. — Коли це я на тебе пхикала? Ти що? Тобі просто здалося.

— Ех, ви! — кажу. — Хитрий ви народ, дівчата. Ну, гаразд, прощаю. Ти ж не запізнюйся тільки.

— Постараюсь, — сказала вона й побігла, портфелем розмахуючи весело, у під'їзд свого будинку. А я повернув додому. І тут згадав, що мати просила мене купити свіжого хліба до обіду.

Побіг я у нашу булочну. А там, ти ж знаєш, одна стіна дзеркальна. А я ж себе у тому джинсовому костюмі ще й не бачив. Глянув — і... завмер, закам'янів, дихнути не можу...

З дзеркала на мене дивився... Вітасик Граціанськнй. Я навіть у першу мить подумав, що то не відображення, а справді він стоїть переді мною. Але ворухнувся, і він так само. Моргнув, скривився — і він... Відображення!

— Гарний-гарний! Проходь! — штовхнула мене ззаду якась нетерпляча дама.

А я зрушити не можу. Похолов, наче крижаний став.

І тут тільки до мене дійшло: це ж не лише джинси, кросовки, годинник, плейєр на мені його, а й руки, ноги, тулуб, голова... Все! Перетворився я на Граціанського з ніг до голови. Тільки душа моя лишилася, розум, свідо¬мість, відчуття... Але хто ж то бачить? Ніхто того не бачить. Як це сталося з точки зору наукової, я не знаю, але сталося — факт!

Спершу невимовний жах мене охопив. Що ж це буде?.. Та потім потроху я себе заспокоїв. Ну чого боятися? Це ж усього на три дні. І це ж здорово! Це ж цікаво. У жодному детективному фільмі такого не побачиш. Це ж таки пригода, про яку тільки мріяти можна. Всі думають, що я Граціанський, а я Дорошенко насправді. Ги-ги!

І тут я згадав... Милочку Петриківську. Так от чого вона була такою! А я думав... Мало гопки не скакав. Таке мене зло на неї взяло, що аж зубами скреготнув. У кіно з Граціанським розігналася. Ич!.. Ну, почекає вона біля «України»! Чорта з два я прийду тепер! Чорта з два! А куди ж іти? Додому йти неможливо. Матері ж не поясниш, у чім річ. Я ж тепер Граціанський, а не я. Отже хліба вже купувати не треба.

Вийшов я з булочної.

Став, думаю.

Що ж його робити? Куди йти? А де ж, до речі, справжній Граціанський дівся? Ще, чого доброго, зустріну його. Що ж тоді буде?

І раптом за спиною моєю почувся знайомий басок:

— Не хвилюйся, не зустрінеш.

Обернувся я, хотів спитати щось, та нікого, звичайно, не побачив, тільки почув цокіт копит, що віддалявся.

Але голос той остаточно заспокоїв мене. Все гаразд! Тримайся, Дорошенко-Граціанський! Починається найзахоплюючіша пригода твого життя. Не витрачай даремно жодної хвилини з цих дивовижних трьох днів. Давай, дорогий, поганяй «додому» — до «тата» Бориса Борисовича та «мами» Елеонори Іванівни, яких ти зроду не бачив.

І враз лоскотне збудження охопило мене. Що ж зараз буде? Як зустріне мене «мама» Елеонора? «Тато», мабуть, на роботі, це ясно. А «мама», казав колись Граціанський, у нього доцент, викладає в інституті, ходить туди тричі на тиждень після обіду.

Не скажу, що у мене жижки не трусилися, коли я підходив до дверей квартири Граціанських. Трусилися. І усередині лунко тенькало, як у порожній бочці.

Думаю, що і в тебе б жижки трусилися і всередині тенькало, коли б ти був на моєму місці... («Авжеж!» — погодився Женя Кисіль). Як я їй у очі подивлюся, тій «мамі» Елеонорі? Чи відчує вона, що я не її Вітасик? Невже не відчує? Я підніс руку і натиснув на кнопку дзвоника.

РОЗДІЛ XII

Перше знайомство з «мамою». Бідний Гроціанський!

Раптовий прихід. «Який жах!» Борис Борисович.

Вперед — у невідомість!

Двері довго не відчинялися. Я подзвонив удруге. Нарешті почувся жіночий голос:

— Хто там?

— Я!

— А де твої ключі? — спитала вона з-за дверей, ще не відчинивши.

Клацнув замок і...

Я перелякано відсахнувся.

З напівтемряви передпокою на мене дивилося якесь страхіття. Все обллччя чорне, лише вуха білі та навколо рота і навколо очей.

— Ну чого ти смикаєшся? — роздратовано свазала вона. — Косметичної маски не бачив? Ти ж казав, що затримаєшся, підеш до Петюні після уроків. Що сталося?