Слава ЗСУ!

Знову я обернувся. Нікого.

Тільки почув, як зацокотіли раптом, віддаляючись, копита.

Аж тут і дзвоник на урок задеренчав. Побіг я у клас.

До кінця уроків тільки й думав, що то таке було. Розіграв мене хтось, чи що. Сховався за живоглотом і говорив. Але ж таке було враження, наче за самісінькою спиною стояв. І голос не хлопчачий, а дорослий, басовитий. Чого б це дорослий мене розігрував? Хто ж це міг бути? Якийсь казковий чарівник?

Чарівники бувають лише в казках. А у нас реальне життя.

Може, вчений якийсь. Гіпнотизер. Спеціаліст яких-небудь телепатичних наук. Хіба мало різного незнаного, дивовижного, невивченого в природі. Оно нещодавно у програмі «120 хвилин» я сам чув про випадок з західно-німецьким підводним човном, який на дні океану, на глибині кількох кілометрів, де нічого живого нема, схопила й тримала, не відпускала невідома істота. А екстрасенси! А телекінез... А Бермудський трикутник! А отой «полтергейст», про який ми з тобою недавно говорили! Яких тільки див нема на світі.

Може, якийсь вчений досліди проводить. І я ще, чого доброго, в історію вітчизняної науки увійду, прославлюся на весь світ.

В усякому разі нічого загрозливого я у тому таємничому голосі за спинюю не відчув. Добрий був той голос. І зовсім не страшний.

Думав я, думав, і нарешті вирішив: а чому б не погодитися? Що я втрачаю? Три дні побути на місці Вітасика Граціанського — погано, чи що? Мати джинси «Левіс», кросовки «Адідас», японський годинничок, плейєр — це ж здорово!

Як це все буде, я собі не уявляв, — чи примусить учений-гіпнотизер Граціанського все те мені віддати, чи як, — хтозна. Але дуже мені вже захотілося. І я вирішив: коли закінчаться уроки, погоджусь. «Зайдеш кудись, щоб ніхто тебе не бачив, і скажеш...» А як же він знатиме? Мабуть, за допомогою складної апаратури встановив зі мною контакт на відстані... Ну що ж! Спробую! Тільки виберу таке місце, де ніхто за кущами не стоятиме і з-за рогу не спостерігатиме.

Якщо це хтось пожартував, тоді просто нічого не буде, а якщо справді, то...

І от як закінчилися уроки, почекав я, поки розійшлася трохи учні, і заскочив у туалет на третьому нашому поверсі. Були там спершу десятикласник Валера Лобуренко, Вася Тарагута з п'ятого «а», семикласник Гриша Свистуненко. Тоді один за одним повиходили. Сам я лишився, один. Переконався, що нікого нема, набрався духу і кажу вголос, але тихо:

— Згоден!

Аж чую з-за спини:

— Молодець! Не побоявся. Тепер тримайся!

Той самий голос.

Потемніло у мене в очах на мить, наче хтось по кумполу вдарив. І таке враження, немов шкіра вся з мене злізла враз — лоскотно-лоскотно стало по всьому тілу. Дивлюсь — внизу на ногах уже не мої черевики шостої взуттєвої фабрики, а кросовки адідасівські. 1 джинси фірмові. І годинник пластмасовий японський на руці. І плейєр на шиї.

Аж подих перехопило. Оце так! Тю!

І така мене радість зненацька охопила, що я тобі передати не можу.

Вискочив я з туалету.

Бачу — ти біля вікна стоїш.

Помітив мене, скривився презирливо і очі одвів.

«Ах, думаю, одвертаєшся, кирпу гнеш! Не хочеш миритися? Ну й не треба! Ну й одвертайся!»

І пішов собі.

Вийшов з школи. Дивлюсь — стоїть на розі Милочка Петриківська. Глянула на мене і раптом усміхнулась. Не пихато, зверхньо, як завжди, а привітно, лагідно.

Підходжу.

— Що, — кажу, — чекаєш когось?

— Та ні... просто так... А ти, Вітасику, у який бік? — і очима тільки стрель кокетливо.

— Отуди! — показую.

— О! І мені туди! Мене аж у жар кинуло.

«Ах ти! — думаю. — Для тебе не людина важлива, а Джинси, кросовки і плейєр!»

Але хоч і подумав так, але все одно приємно, що вона поряд зі мною йде і лагідно розмовляє.

— Погода, — кажу, — гарна.

— Ага, — каже, — тепло, хоч і жовтень уже. А ти осінь любиш?

— Люблю, — кажу, — і осінь, і літо, і весну, і зиму навіть.

— Ха-ха! — засміялася вона, — А ти дотепний.

І знову очима тільки стрель на мене. Знову мене у жар кинуло.

Сунув я руку в кишеню, щось там зашаруділо. Очі опустив, руку трохи витяг — у руці десятка червоненька. Ух ти!

І раптом відчайдушна думка з'явилася в мене.

— Слухай, — кажу, — а давай у кіно підемо.

Вона аж спинилася від несподіванки.

— Що? — і розгублено очима на мене: кліп! кліп! кліп!

— В «Україні», кажу, іде... (Сказав, а що іде, не знаю)... щось потрясне, кажуть...

Вона почервоніла, очі опустила і каже:

— Тільки мені спершу додому треба... пообідати... бо дідусь хвилюватиметься, а в нього серце...