Слава ЗСУ!

І через дві години батьки Кисілі вже були на Тернаві. І хоч мама заплакала, а тато одважив Жені добрячого потиличника, і в маминих, і в татових очах (особливо татових) був не лише осуд, але й щось подібне до схвалення, а може, навіть і гордості... Тато колись казав, що людину характеризують не стільки слова, скільки вчинки...

Все це згадував зараз Женя, дивлячись у вікно електрички, повз яке мелькали знайомі вже станції. Іванівка... Соколівка... Заводська... Черешеньки... Журавлиний Брід...

Проїхали озеро, на березі якого сгояв «Запорожець», і двоє дядечків купалися (хоч уже й початок жовтня).

І от нарешті — Хрястів.

Станція, обабіч якої дві платформи — ліворуч західна, праворуч східна.

У Жені калатало серце, коли він виходив на західну платформу.

Платформа була чогось майже безлюдна. Якась бабуся куняла на клумаках під стіною та двоє військових розмовляли біля газетного кіоска.

Граціанського не було.

З-за рогу вийшов здоровань з рюкзаком. Женя бачив тільки його спину. Йому здалося, що то Шипуля.

«Заманив! — похололо у Жені в грудях. — Зараз схопить і...»

Він кинувся до кіоска, де розмовляли військові.

І враз у вікні залу для чекання мелькнула голова... Вітасика Дорошенка.

Женя отетерів.

Вітасик махав Жені рукою і показував у бік входу до вокзалу.

Женя на мить обернувся — здоровань з рюкзаком, зовсім не схожий на Шипулю, переходив колію.

Женя кинувся до входу.

З дверей назустріч йому вибіг його друг Вітасик, радісний, живий і неушкоджений.

— Ти?! — тільки й спромігся вигукнути Женя.

— Здоров! — Вітасик з усієї сили ляснув його по плечу, але Женя навіть не відчув болю.

— А... а де Граціанський?

— Нема!

— Як? Він же мені дзвонив по телефону, призначив тут побачення.

— То я дзвонив.

— Що?! Я сам, на власні вуха чув.

— Все правильно. Але то був я. Зараз усе розкажу. Тільки спершу подзвоню мамі. Своїм голосом. Щоб не хвилювалася більше. Давай гроші. По п'ятнадцять копійок.

— По п'ятнадцять у мене... нема, — розгублено вишкріб Жевя і потрусив у руці весь дріб'язок.

— Ходімо наміняємо.

Вони вскочили у вокзал, підбігли до маленької кімнати, де містилося відділення зв'язку, розміняли гроші, і от уже Вітасик накручує диск автомата, що висить на стіні.

— Мамо! Мамочко! Це я! Не хвилюйся! Я зараз приїду!

— Навіть Женя почув, як одчайдушно скрикнула у трубці Вітасикова мама:

— Вітасику! Синку! Де ти?

— У Хрястові. І Женя поряд зі мною. Все в порядку! Я живий-здоровий, цілий-неушкоджешїй! От хай Женя скаже. Передаю йому трубку.

Женя схопив трубку і закричав:

— Цілий-цілий! Здоровий! Все на місці. Не хвилюйтесь. Зараз сідаємо на електричку і їдемо. Зараз їдемо. Не хвилюйтесь.

Але одразу сісти на електричку у них не вийшло. Два рейси чогось одмінили, і найближча електричка була тільки через годину сорок хвилин.

— Ну так що, що ж трапилося? Де ти був? Що значить твоє зникнення? — накинувся Женя на Вітасика.

— Стривай! Не гарячкуй! Зараз розкажу. Все по порядку.

РОЗДІЛ XI

«Ой!» — сказав Женя Кисіль. Бо ж було чого ойкати.

«Ходімо у кіно!» Дзеркало. Потрясіння. «Не хвилюйся!»

Так от, сталося це у суботу на великій перерві. Настрій у мене був поганючий. І з тобою посварився, наговорив ти мені такого, що... хоч і справедливо, може, а все одно... І... Підійшов я до Милочки Петриківської, стояла вона біля вікна сама.

— Що, кажу, скучаєш? Давай, я тобі анекдот розкажу…Тільки що Стасик Іванець приніс... Летіли на літаку американець, француз і наш, радянський...

— Пхе! — перебила вона мене, — Дуже мені потрібен ваш анекдот!

І одійшла. Тоді бачу: підходить до неї Вітасик Граціанський. Чую:

— Слухай анекдот. Летіли на літаку американець, француз...

І вона так уважно слухає, тоді як зарегоче:

— Ой! Здорово!

Так мені стало кепсько... Пішов я у двір, щоб їх не бачити. Тинявся-тинявся, забрів у куток безлюдний, що за спортмайданчиком, біля сараїв. Аж чую раптом голос за спиною:

— Що — заздриш? Хотів би бути на його місці? Обернувся я — і похолов. Ззаду не було нікого. («Ой!» — сказав у цьому місці Женя Кисіль. Але пояснювати того «ой» поки що не став. Вітасик це відніс виключно за рахунок враження від своєї розповіді і спокійно вів далі). Тоді знову чую:

— Не дивуйся і не обертайся. Ти мене не побачиш. Слухай тільки. Можу тобі це зробити. Спершу на три дні. А як сподобається — назавжди. Подумай. Даю тобі часу до кінця уроків. Як вирішиш, зайдеш кудись, щоб ніхто тебе не бачив, і скажеш тільки одне слово: «Згоден!» І замовк.