знайди книгу для душі...
Що ж робити?
Женя нервово ходив по квартирі. «Негайно приїдь до Хрястова!»
Негайно — це, значать, треба вже зараз бігти на вокзал.
Що робити? Що робити? Не говорити капітанові?
А може, це пастка? Може, його знову хочуть заманити, викрасти і... Але він же нічого не сказав, зберіг таємницю свого викрадення, як вони вимагали...
І якщо справді йдеться про долю друга, а він вагається? А час іде...
Значить, так — якщо капітан на місці, у своєму кабінеті, він скаже, а якщо не на місці — ну що ж... У нього є виправдання: негайно — це негайно, чекати він не міг.
Капітана на місці не виявилося.
З грошима проблем не було. У кишені лежало двадцять два карбованці, які лишилися від тих двадцяти п’яти, що йому тицьнув «незнайомець» — троячку він заплатив за таксі. Батьки категорично відмовилися брати у цього ті гроші.
Женя сів писати їм записку:
Він залишився задоволений тим, що написав: і Граціанського не виказав, і пояснив батькам причину свого зникнення. Тим більше він їхав не кудись, а саме до Хрястова. Це вже було не вперше в його житті. І батьки не повинні особливо хвилюватися.
Коли він сидів уже в електричці, йому в усіх подробицях пригадалася ота його перша мандрівка.
Цього літа Женя поїхав до родичів у Скадовськ. Думали що він пробуде там два місяці — місяць з татом, місяць з мамою. Але він пробув лиши місяць з татом і повернувся назад. Через, так би мовити, екологічну обстановку. Море біля Скадовська було забруднене, купатися забороняли, то чого ж там товктися на березі? Дома його чекав лист від Вітасика Дорошенка. Вітастик відпочивав з батьками у пансіонаті енергетиків на околиці Хрястова, на річці Тернаві. Запрошував до себе. Розхвалював Тернаву на всі заставки — і яка річка прекрасна, і ліс біля неї, а в лісі гриби, ягоди, і соснові шишки, і як прекрасно купатися («краще, ніж у морі», за словами його тата-енергетика), і човни, і водні велосипеди... Одне слово — «Сочі для бідних» (як знову ж таки сказав його тато-енергетик).
Женя показав листа батькам. Батьки з листа посміялися, особливо зі слів «Сочі для бідних», але їхати не погоджувались.
— Знаю я ці пансіонати. Кімнатки, як купе в поїзді, — сказав тато. — Не те що гостей приймати — самим ніде повернутися.
Але Женя так канючив, що мама врешті погодилася:
— Ну гаразд, у неділю вранці поїдемо, щоб увечері повернутися.
Взяли квитка туди й назад і поїхали.
На Тернаві справді усім сподобалося — і Жені, і татові з мамою.
Дорошенки запрошували приїздити ще, Кисілі дякували, але наступної неділі, коли Женя нагадав про Тернаву, мама сказала:
— Ні. Не поїдемо. Незручно набридати. Вони, звичайно, люди чемні, виховані, гостинні, але ви ж бачили, скільки в них було зайвих турбот через нас. Люди приїхали відпочити, а приймати гостей — не відпочинок. Не поїдемо!
І скільки Женя не канючив, мати була тверда й непохитна як скеля.
Тато у Жені був м'якший за маму.
Та коли тато заїкнувся: «А може, хай сам з'їздить. Дорогу вже знає. Я в його роки...» — мама таку блискавицю метнула очима на тата, що Женя подумав: «Зараз буде грім».
І за всіма законами природи, за блискавкою загриміло:
— Та ти що?! Та боже збав! Щоб я пустила дитину саму аж у Хрястів? Ти бачив, які в електричці ханиги картами ляпають?! А цигани... Стільки буває різних страшних випадків! Ти що?
— Та я... — почав було тато.
— Ти себе з ним не рівняй! Ти ріс без батька, на вулиці, був хуліган... Ти...
«Хуліган» — тато беспомічію усміхнувся, поправив окуляри, махнув рукою і припинив дискусію.
У той же день Женя одержав листа від Вітасика:
«Привези, будь ласка, свого м'яча волейбольного. Мій лопнув». Вітасик не сумнівався, що Женя приїде. І Женя вперше у житті одважився на втечу з дому. Звичайно, якби не татові слова, ніш він би ніколи... А так... Тато начебто благословив його.
Коли Дорошенки несподівано побачили на пляжі самого Женю з волейбольним м'ячем і дізналися, що він приїхав без батьків, реакція була неоднозначною. Тато реготав, мама розгублено сплескувала руками, а Вітасик аж підскакував від захоплення. Мама негайно схопила Женю за руку, і вони всі, вчотирьох, побігли на пошту дзвонити в місто.