Слава ЗСУ!

знайди книгу для душі...

Читай онлайн! Читай онлайн українською безкоштовно > Книги > Таємничий голос за спиною

Двері повітки розчинилися, і на порозі з'явилися двоє — високі, атлетичні, з потворними жахливими обличчями (бо на голови були натягнені чорні капронові панчохи).

Обоє в рукавичках. У одного в руці пістолет. У другого — велосипедний ланцюг.

Наставивши пістолет на Бориса Борисовича, вони мовчки взяли з його рук поліетиленовий мішок, рвонули, бо він не одразу одпустив.

Потім той, що з ланцюгом, нахилився, зачерпнув рукою гній, швиргонув Борису Борисовичу в очі, засміявся. І вони зникли.

Ну, просто кадр із зарубіжного детективу.

Наступної миті Борис Борисович дико верескнув і, схлипуючи, почав гарячково видряпуватися з ями. Кілька разів зривався, падав назад. Нарешті, видряпався й кинувся до дверей.

Те, що відбувалося потім, я вже бачив з кущів порічки, сховавшися там.

Борис Борисович підбіг до воріт, визирнув на вулицю, тоді схилився до Елеонори Іванівни, що лежала зв'язана біля хвіртки.

— Я не винна! Я не винна! — важко дихаючи, заговорила вона. — Накинулися на мене ззаду, зв'язали, заліпили рота пластирем.

— Забрали! Забрали!.. — не своїм голосом простогнав Борис Борисович. Сльози струменіли по його обляпаному гноєм обличчю.

Я вперше бачив, як плаче дорослий здоровий чоловік, відповідальний керівний товариш. Це було неприємне видовище.

Світло падало на них з дверей ганку, як прожектор на сцену, і все здавалося театральною виставою.

— Негідники! Мерзотники! — скреготіла зубами Елеонора Іванівна, теж плачучи.

— Звідки вони зайшли? З вулиці? — спитав, схлипуючи, Борис Борисович.

— Ні! Я якраз визирала з хвіртки, а вони накинулися на мене з двору.

— Вони, мабуть, прибули сюди ще до нашого приїзду. Вистежили і накрили. У-у!..

— Жах! Що ж тепер буде?! Що тепер буде?!

— Пропав я! Пропав! — скрушно захитав головою Борис Борисович.

І тут на сцені з'явився... дід Гогоня. Він вийшов з саду і став, вражено позираючи на голого забрьоханого Бориса Борисовича та скуйовджену Елеонору Іванівну.

— Що тут у вас робиться?..

Борис Борисович і Елеонора Іванівна тільки злякано, розгублено перезиралися і нічого не відповідали, — Ги... — дід Гогоня почухав потилицю. — А я сидів на ганку, не спалося щось, дивлюсь — якась машина попід мої ворота під'їхала. Тихо так, з погашеними фарами. А тоді двоє з вашого городу — шасть, з якимось пакунком. У машину. Дверцята тільки — клац, клац! З місця рвонули і — до соті на повному газу. Я до вас. У саду Манефа припиначкою зв’язана біля корови лежить. А тут — ви... Що — злодії, грабіжники?..

— Ага-га!.. — закивала, шморгаючи носом, Елеонора Іванівна.

— Так треба негайно до сільради! У міліцію дзвонити, їх ще на трасі перехопити можна...

— Ах! Яка там міліція... — махнув безнадійно рукою Борис Борисович. І раптом завмер, глянув на Елеонору Іванівну. Та розпачливо схопилася рукою за рота.

— Чого це ви? Даремно! От я зараз... Побачите! — дід Гогоня зробив рішучий крок до воріт.

Борис Борисович рвонувся вперед:

— Діду! Не треба!.. Я… я вам потім все поясню... Але... ви нічого не бачили, нічого не чули... нічого не було... Благаю! Ви ж не хочете нас погубити?

Дід Гогоня примружився на Бориса Борисовича, зітхнув:

— Казав я тобі — кидай к бісовому батьку оту свою контору. Бери землю…

Він помовчав трохи, тоді спитав:

— А як там Вітько? Бо то такі, що й хлопця викрасти могли. Мішок був чималий.

— Ой! — стрепенулася Елеонора Іванівна.

Я підхопився і навшпиньках прожогом кинувся до вікна.

Ледве встиг, не роздягаючись, пірнути під ковдру, натягнути її на самісінькі вуха, як за дверима почулися кроки, і потім голос Елеонори Іванівни:

— Слава богу! Спить!

Більше я нічого не бачив і не чув. Вони ще довго про щось гомоніли, але як я не прислухався, нічого розібрати не міг.

Я роздягнувся, знову ліг, і сон, нарешті, зборов мене.

Так закінчився цей перший незвичайний день мого чарівного перетворення.

РОЗДІЛ XVI,

розказаний знову-таки Вітасиком Дорошенком.

Зникнення «батьків» і машини. Розмова по міжміському телефону.

Дід Гогоня переживає. «Я спробую!»

Прокинувшись, я не одразу збагнув, де я і що зі мною.

Сів, здивовано озирнувся. За вікном квокчуть кури. Десь далеко мекекече коза. Жодного людського голосу не чуть.

І раптов я все згадав — і своє перетвореная, і Елеонору Іванівну та Бориса Борисовича, і дорогу, і бабу Манефу, і діда Гогоню, і жахливу нічну пригоду в коровнику. Все-все.

Попередня
-= 29 =-
Наступна
Коментувати тут.

Ваш коментар буде першим!