Слава ЗСУ!

А дід Гогоня симпатичний. Він мені одразу сподобався. Веселий, і говорить те, що думає.

Потім я подумав про тебе. Чого це я з тобою посварився? Як було б здорово, якби ти зараз був поряд зі мною. Удвох значно веселіше, цікавіше й безпечніше було б переживати цю неймовірну пригоду. Але для цього, мабуть, треба було б, щоб ти перетворився на когось іншого. От якби на діда Гогоню. От було б класно, якби дід Гогоня — це був ти, мій друг Женя Кисіль.

Я не можу сказати, скільки я так пролежав. Вже, мабуть, почав засинати, бо думки переривались і плуталися.

Та раптом я почув голос. Отой самий таємничий голос за спиною.

— Не спи! А слухай, шо там говорять! Бо проґавиш. Я здригнувся. І почув цокіт копит, що віддалявся. Чи то я заснув на мить, і це мені наснилося. Чи то справді...

У сусідній кімнаті горіло світло, і по підлозі тяглася жовта смужка від дверей, шо були нещільно зачинені.

Я нашорошив вуха.

— Мамо, Лиску треба вивести так, щоб не мукнула, щоб тихо було. І пильнуйте ж там… — голос Бориса Борисовича звучав наказово.

— Не бійсь. З боку саду ніхто не зайде.

— А ти, Норо, стань біля воріт, ї дивись, щоб з вулиці був порядок.

— Ти б надів, може, щось із татового старого.

— Ні. Краще я в плавках. Потім просто помиюся. І все.

— Замерзнеш же.

— Дивись, щоб не впрів. Перевір, як там Вітасик? Спить?

Смужка світла на підлозі враз розширилася. Я миттю заплющився й засопів носом.

— Спить.

Голоси замовкли. Усі троє вийшли з хати. Серце в мене стукотіло, як кулемет. Починається! А я ледве не заснув.

Обережно-обережно я одкинув ковдру, сів на тапчанчику. Прислухався.

Тихо. Тільки у сусідній кімнаті хрипко цокав на стіні годинник — старі ходики з гирею і бляшаним циферблатом, на якому був намальований Дніпрогес.

Баба Манефа чатує зараз у саду разом з коровою Лискою. Елеонора Іванівна біля воріт. А Борис Борисович, значить, у повітці. Що ж він там робить? Голий, у плавках. Заради цього він же й приїхав. Що? Що він робить? Я мушу подивитися. Недаремно ж мені не дав заслуги отой таємничий голос за спиною.

Тремтячими руками я натягнув штани, сорочку і, не взуваючись, босоніж (щоб було тихіше) підійшов до дверей. Хотів уже прочиняти. Потім передумав. Ганок якраз навпроти воріт. У кімнаті горить світло. Елеонора Іванівна одразу побачить мене, як я буду виходити.

Я тихенько, щоб не клацнути, одсунув шпінгалети, розчинив вікно. Висунувся, озирнувся. Вікно виходило в сад. Ніде нікого. Баба Манефа з Лискою, видно, з того боку, за хатою. Тільки дерева стоять якісь нашорошені, наче прислухаються. Ну, прислухайтесь, прислухайтесь. Вас я не боюсь...

Переліз через підвіконня і, дряпаючи живіт, повільно сповз на землю. Стрибнути побоявся, щоб не почули. Відчуваючи з пезвички босими ногами всі нерівності й прохолоду землі, пішов навшпиньках до повітки. Крізь щілини задньої стінки пробивалося світло.

А що я скажу, як мене побачать?

Ну що? Скажу: іду «куди треба». Захотілося. Не буває, чи що... Якраз же за повіткою оте «куди треба» й вимальовується на тлі зоряного неба. Не вб'ють же мене «рідні» тато з мамою та бабусею.

Знайшов я круглу дірочку у стінці — вибитий з дошки сучок, — припав оком.

Борис Борисович уже одгріб гній і копав яму на тому місці, де стояла корова. Копав швидко, поспішливо, наче солдат, що окопується під шаленим вогнем ворога. І хоч був він у самих плавках, холодно йому не було. Навпаки. Крапелька поту раз у раз зривалася з носа.

Дивно було бачити пещеного чистенького Бориса Борисовича за таким заняттям.

Чого це він?

І раптом до мене дійшло. Та він же заховати, закопати щось хоче! Якийсь скарб, цінності якісь! Ох же хитрюга! І вибрав же місце. Кому на думку спаде шукати у корівнику, під гноєм...

Отже, він злочинець. Чесні люди хіба скарби ховають? Чесні люди тільки шукають скарби.

А що? Може, й злочинець. Мої батьки чесні люди. І твої чесні. А маємо ми плейєри, машини, отой весь імпорт, яким завалена квартира Граціанських? Не маємо. І переважна більшість із нашого класу не мають. Бо чесні.

То виходить, я зараз стаю співучасником злочину.

Що ж робити?

Вже тільки голову Бориса Борисовича видно над ямою.

Аж от зникла й голова. Він схилився в ямі, щось там робить — мені не видно.

І враз з ями вигулькнуло щось велике, пласке, загорнуте у поліетиленовий мішок, перемазаний землею.

Тю! Значить, не закопує, а відкопав!

І тут...

Те, що сталося у наступні хвилини, було таким неймовірним, що я навіть дихати перестав. Мені здалося, що я сплю, і це мені сниться.