знайди книгу для душі...
Поки одчиняли ворота, поки Борис Борисович загнав машину у двір, я роззирався навколо. Хата була досить стара, але під новою блискучою бляхою (видно, недавно ремонтували). Під такою ж новенькою бляхою був і великий сарай (чи то повітка, чи то клуня, хто його зна — я в цих речах, ти ж знаєш, не дуже розуміюсь).
Але що мені кинулося у вічі — це якісь однакові чудернацькі металеві ручки і на хвіртці, і на дверях хати, і на дверях повітки. І навіть на дверях туалету, що визирав з лопухів за городом. І умивальник під грушею був якийсь чудернацький...
Та, лише глянувши на ворота, я нарешті зрозумів. Власне, не на самі ворота, а на номер будинку, що стримів на стовпі. Великий подвійний емальований номер дев'ять на залізному кронштейні. Та це ж номер залізничного вагона! І ручки з вагонного купе. І умивальник вагонний.
Як я потім дізнався, колишній хазяїн цього обійстя, в якого купила хату мама Бориса Борисовича, працював на залізниці і перетягав з депо різні речі й деталі з старих списаних вагонів.
Тим часом баба Манефа (так я її називатиму, бо вона Вітасику Граціанському таки бабуся), почимчикувала перевальцем у хату, і коли ми всі нарешті зайшли, то на столі вже стояли і домашня ковбаса, і сало, і миска з огірками, помідорами, цибулею, і тарілки з холодцем, і якісь пляшки, і великий графин з узваром. Коли вона тільки встигла все це виставити? Наче зарані чекала на наш приїзд.
— Мамо! — захоплено вигукнув Борис Борисович. — Ви чарівниця! Тільки цим можу пояснити...
— Еге! — хихикнув дід Гогоня. — До сільмагу вчора скатерті-самобранки завезли. Якраз на храм...
— А-а!.. То ми саме вчасно! — Борис Борисович радісно потер руки. — Люблю повеселитися, тим паче попоїсти!
— Борю! — докірливо сказала Елеонора Іванівна.
— А що таке? — знизав плечима Борис Борисович. — Я вже у рідної матері соромитися мушу?
Посідали до столу.
Одразу стало гамірно й весело, як завжди під час святкового застілля.
Після першої, закусюючи, дід Гогоня спитав у Бориса Борисовича:
— Ну як ти там? Керуєш?
— Та керую... — Борис Борисович аж прицмокував від насолоди, наминаючи оті смачнющі голубці в сметані.
— Не зняли ще? — примружився дід Гогоня.
— А чого б це...
— Ну, тепер запросто знімають. Зібрався народ, побалакали, проголосували і — під сідало коліном.
— Уже й так!
— А що? Ти ж Орлюка знаєш?
— Івана Йосиповича? Директора радгоспу? Аякже!
— Колишнього...
— Та ви що?!
— От-от. Я ж і кажу!
— Коли? За що?
— То цілий роман. Пригодницький...
РОЗДІЛ XV,
Поки ото сиділи ми за столом, поки слухали діда Гогоню, уже й звечоріло. Дід Гогоня попрощався, пішов.
Елеонора Іванівна встала з-за столу, відчувалося, що тільки-но й чекала цієї миті, і якомога лагідніше сказала:
— Зараз будемо вкладатися. Я, мамо, Вітасику постелю отам у малій кімнатці, добре?
— Добре-добре. Там усе чисте, я недавно міняла, — одгукнулася баба Манефа.
— Іди, Вітасику, сходи, куди треба, почисть зуби і — спати, — наказала Елеонора Іванівна.
Я вийшов на ганок.
Небо було зоряне, як у планетарії. Оно Великий Віз, Малий Віз, Чумацький Шлях... На небі все знайоме. А от на землі... Де «куди треба» — хто його зна. Навкруги темно. Лише ліворуч од хати бовваніє повітка. Вийшов на ганок Борис Борисович.
— О! Ти чого став? Боїшся? Ех ти! — він обернувся в хату. — Мамо, ввімкніть йому лампочку, будь ласка.
У сінях клацнув вимикач, і в глибині саду, за повіткою, спалахнув вогник. Я побіг туди.
Пробігаючи повз повітку, почув за стіною зітхання корови.
«Куди треба» було точнісінько, як у поїзді. І двері з ручкою, і вікно, і все інше — просто перенесене з вагона. Меткий був отой залізничник, колишній господар.
І от я вже лежу в маленькій кімнатці біля вікна на вузькому твердому тапчанчику і згадую всі події цього надзвичайного дивовижного дня.
Чи міг я сьогодні вранці, ідучи до школи, подумати, що ввечері у подобі Вітасика Граціанського лежатиму десь у селі далеко від рідного міста?
І хоч на донці душі муляла мене думка: «А як же там тато з мамою?» — але в животі лоскотало оте нетерплячо-радісне почуття цікавості: а що ж буде далі? Як під час перегляду детективного фільму. Адже не просто так приїхали Граціанські до баби Манефи. А через отой несподіваний приїзд вусатого дядечка, схожого на Михайла Боярського. Щось їм тут треба. Дуже терміново. Але — що?..