Слава ЗСУ!

— Ніхто мене ні у що не вплутував. І я зовсім не в курсі ніяких справ.

— Що? — недовірливо глянув на мене дід Гогоня.

Я вдарив себе в груди:

— Чесне слово!

— Серйозно? А ти хіба не з мамою говорив зараз?

— Але не з Елеонорою Іванівною...

— Що?! — вирячився він на мене. —У тебе ще одна мама є?

— Ні... Ви... ви все одно зараз не зрозумієте... Але, клянусь, я вам чесно кажу... Я нічого не знаю про їхні справи... Клянусь!

— Що ж... Хоч я нічого не розумію... Але я тобі чогось вірю... Серцем... А воно мене поки що ніколи не підводило. Якийсь ти сьогодні не такий, як завжди. Тож слухай, Вітько. Я вам не стороння людина. Я вам кревний родич. Кревний, розумієш. Ми з твоєю прабабкою, Манефиною мамою, рідні брат і сестра. І даремно ти мене обізвав тоді «Дисидентом...»

— Я-а?!

— Бач, совісно стало. Навіть самому не віриться. Думаєш, твоя баба Манефа просто так сюди переїхала? До мене переїхала. Бо, крім мене, у неї нікого з родичів не лишилося. Отже, я за всіх вас відповідальний перед людьми. Бо — найстарший у роду. І не можу я спокійно ди¬витися, що у вас робиться...

Дід Гогоня зітхнув і якийсь час кульгав мовчки.

— Нечисте щось робиться. Розумієш? Ти вже хлопець не малий, мусиш розуміти...

— Я розумію, — сказав я. Йому було важко говорити.

— Ти тільки не лякайся... Твій батько непоганий чоловік, але... він працює у торгівлі. А це, так би мовити, зона підвищеної небезпеки... Бо з грошима, з великими матеріальними цінностями справу мають люди. То колись жартома казали: «Нам сонця не треба — бо Сталін нам світить, нам хліба не треба — роботу давай!» Треба, треба, багато чого треба людям. І слабкодухому важко встояти перед спокусою. Але, синку мій дорогий, нечесні, лихі гроші ніколи ще не приносили людям щастя. Саме лише горе.

— Я розумію. — повторив я.

— Молодець! — зрадів дід Гогоня. — То прекрасно, якщо ти це розумієш. Може, ти єдиний у змозі врятувати зараз батька... батьків...

— Як? — спитав я.

— Тільки не подумай, що я тебе підмовляю на батьків клепати, наговорювати. Боже збав!.. То колись Павлик Морозов вважався героєм. Ніякий він не герой. Нещасна дитина. Жертва страшної епохи. Рідних батьків зраджувати — то останнє діло... От якби ти з ними просто поговорив. Обережненько. Щоб про тебе подумали, про твою долю... Того, хто вчасно сам приходить повинитися, іноді навіть прощають, карають умовно...

Дід Гогоня замовк і знову якийсь час ішов мовчки.

— Я спробую, — нарешті сказав я.

Дід Гогоня мовчки пригорнув мене до себе, і мені здалося, що я відчув, як б'ється його серце...

РОЗДІЛ XVII,

у якому розповідь Вітасика Дорошенка ще раз ненадовго переривається, щоб нагадати читачеві, що капітан Горбатюк не сидить склавши руки, а розплутує загадки подій, як то кажуть, екстремальних.

Капітан Горбатюк уже дві години не відходив від рації.

Оперативники доповідали кожні п'ять-десять хвилин. Крізь потріскування і шарудіння раз у раз чулося: Першому! Доповідає третій! Обстежили восьмий квадрат. Машини не виявили.

— Першоміі Доповідне п'ятий! Обстежили тринадцятий квадрат. Нема.

— Першому! Доповідає четвертий. Через КП машина не проїжджала.

— Першому! Доповідає другий. На східному напрямку глухо.

Слухаючи, капітан тільки зітхав. Хлопці, звичайно, старалися. Але — загубити легше, ніж знайти. Просто не пощастило. Розвертаючись, вони втратили майже три хвилини. Слідом за «Жигулями» Здоровеги назустріч одразу йшла автоколона з делегатами якоїсь конференції і перерізати їй шлях було неможливо.

А за три хвилини «Жигулі» одриваються майже на п'ять кілометрів (при швидкості дев'яносто на годину). І де вони звернули з шосе — невідомо. А те, що звернули, точно. Повз КП у місто вони не в’їжджали.

Набуть, все-таки помітили «хвоста».

Капітана особливо хвилювало те, що, по-перше, там Валера, десятикласник, і по-друге, що вони з Шипулею після ресторану, напідпитку, Отже, можливі будь-які непередбачені ексцеси.

Бентежило капітана й те, що не було ніяких відомостей від «сьомого», який відповідав за безпеку Жені Кисіля.

«Гарний хлопчина, — думав про Женю капітан. — Такий ще малий, у п'ятому класі, а вже здатний на вчинки, на особисту ініціативу. Буде з нього толк. Стане людиною. А на вигляд такай тендітний, мрійливий. Вірші пише. Яке обманливе буває перше враження. Як треба уважно і глибоко...»

Роздуми капітана враз перервалися.

— Першому! Доповідає третій! У сімнадцятому квадраті на лісовій дорозі виявлено машипу Здоровеги. Машина врізалася в дерево. Власник машини у важкому стані, непритомний. Потрібна «швидка допомога»! Потрібна «швидка»! Терміново! Більше нікого в машині нема.