знайди книгу для душі...
«Що ж це я роблю? Кого ж це я караю? Сам себе! Там же гаряча їжа, чай, кава...»
Більше нічого розбивати я не став.
Подряпався на драбину, спробував натиснути на ляду — де там, навіть не зрушилася.
Спробував крикнути — сам свого голосу майже не почув. Глухо, мов крізь подушку.
Льох у баби Манефи за хатою край городу. Навколо погреба бур'яни — кропива майже двометрова. Навіть кури там не гребуться. Ніхто не ночує.
І вибратися звідси самому годі й думати.
Ввімкнув транзистор, лежу, слухаю й думаю — що ж там нагорі у світі вільному робиться? Де мої «ріднесенькі»? Поїхали, мабуть, знову свій скарб одвойовувати. Важке у них становище. У міліцію не заявиш. Самим діяти треба. Невже вони на щось сподіваються? Ті ж грабіжники озброєні. Та й здорові які!
І баба Мянефа теж штучка! Дозволила, щоб рідного онука у сирий холодний льох замкнули. Та моя бабуся Світлана такий би зчинила галас, якби хтось посмів зі мною таке зробити. Та й хто б це посмів? Мої тато з мамою? Та нізащо в світі! Ні за які гроші!
І твої б не зробили з тобою так. Певен, їм би й на думку таке не спало.
І знову жалко мені стало Вітасика Граціанського. Ну що в нього за життя? Що в нього за батьки?..
Скільки минуло часу, я не знаю.
Я вже тричі їв, двічі спав-дрімав, прочитав півкнижкн «Експедиція «Гондвана» Леоніда Тендюка.
І раптом, коли я знову почав дрімати, за спиною в мене почулося:
— Ну, все! Іди вже...
І зацокали, віддаляючись, копита...
Я підхопився.
Дзвякнула нагорі клямка. Чи це мені тільки здалося?
Я подряпався по драбині, натиснув на ляду. Вона піддалася.
Двері погреба були прочинені.
Ти, мабуть, не знаєш, яке то почуття, коли після довгого сидіння в погребі ти нарешті виходиш надвір.
Ти занурюєшся у повітря, як у теплу воду. І тобі так хороше, що хочеться кричати від радості.
Та я не кричав.
Я, наче злодій, озирався навколо, боячись, щоб мене не схопили.
Але ніхто мене не хапав. Бо нікого поблизу не було. І «Лади» у дворі не видно.
«Ну. все! Досить мені тих Граціанських, треба тікати», — вирішив я.
І, сторожко озираючись, я гайнув на вулицю.
Був день. Світило сонце. Але вулиця була безлюдною.
Лише та сама старенька бабця, що сміялася з мене, сиділа на лавочці біля своїх воріт. Побачивши мене, вона усміхнулася і привітно помахала мені здаля рукою. Я розгубився і теж помахав їй. Хоча це було й ні до чого. Бо ж я тікав. А втікачі, як правило, ні з ким не вітаюгься.
Здіймаючи куряву, я побіг вулицею у бік пошти. Ще коли я дзвонив по телефону мамі, я помітив, що там, на майдані, висить жовта табличка автобусної зупинки.
Пробігаючи повз обійстя діда Гогоні, я зиркнув через тин і ледь не впав. Біля старого осокора, що ріс одразу за ворітьми, стояв дід. Побачивши мене, він усміхнувся і схопився за дерево. Біжи, мовляв, я тебе не бачу.
І я побіг.
Автобуса не було. Я вирішив не чекати і побіг дорогою, що вела на трасу.
Я хотів додому. Але додому було далеко. Ми їхали машиною майже три години.
В кишені у мене було всього тридцять п'ять копійок. Мабуть, оту десятку, яка колись там лежала, передбачливо витягли «дорогі батьки».
План був такий. Дістатися до Хрястова (за двадцять копійок) і подзвонити за п'ятнадцять додому, щоб хтось приїхав по мене електричкою.
Три дні мого чарівного перетворення от-от мали вже закінчитися, а з ними і всі мої переживання...
Хто відчинив льох і випустив мене — чи баба Манефа, чи дід Гогоня, чи, може, отой таємничий невідомий чарівник, що скаче на коні, — я збагнути не міг. Та й не дуже про це зараз думав.
Я хотів якнайшвидше втекти. Тільки щоб мене не впіймали, не завернули, не замкнули знову у льосі.
Біг я довго, аж поки зовсім не захекався, не знесилів і не повалився у траву на обочині.
І отам, лежачи у траві на обочині і дивлячись, як проносяться по шосе машини, я — хочеш, вір, хочеш не вір — побачив «дорогеньких батьків».
Мені здалося, що їхня «Лада» мчить прямо на мене. Я ледве встиг опустити голову в траву. І весь заціпенів од страху. Чекав: от-от заскриплять гальма, і машина зупиниться. Але вони мене не помітили, не спинилися.
Вони їхали в бік села. Зараз вони приїдуть, побачать, що мене нема, і кинуться наздоганяти. Треба було якнайшвидше тікати подалі. Пішки не втечу. Доженуть. І я вирішив «голосувати».
Став на обочині і підняв руку. Довго ніхто не спинявся. Одні вибачливо знизували плечима, піднімали над кермом руку — нікуди, мовляв, повна машина. Інші просто не дивилися в мій бік — удавали, наче не бачать. Нарешті якийсь «Москвич» спинився, водій, перехилившись, прочинив дверцята: