Слава ЗСУ!

— Що таке?

— Дядечко! До Хрястова підвезіть, будь ласка! — попросив я.

— А гроші є? — спитав він.

— Двадцять копійок.

Віч мовчки роздратовано хряснув дверцятами і поїхав.

Я навіть не встиг знову підняти руку, як біля мене загальмувала вантажівка.

— Тобі куди? — спитав усміхнений молодий бородань.

— У Хрястів.

— Сідай!

Я видряпався на високий східчик, щоб залізти в кабіну. І тільки коли сидів на гарячому клейончатому сидінні, сказав тихо:

— Тільки в мене всього двадцять копійок.

— Купиш собі на них морозива, — хитнув бородань головою, і ми поїхали.

— Він тебе — що? — через це й взяти не захотів? — Бородань, мабуть, бачив, як я просився у «Москвич».

— Ага. — кивнув я.

— Шкура, — сказав бородань. Якийсь час їхали мовчки.

— Тікаєш чи доганяєш? — усміхнувся бородань.

— Тікаю, — зітхнув я.

Він знову замовк. Потім сказав:

— Судячи з твою фінансового стану, ти не злодій. А раз не злодій, значить, чесна людина. А чесна людина може тікати тільки від чогось справді поганого. Отже — все гаразд.

До самого Хрястова він не сказав більше нічого. Тільки раз у раз позирав на мене і усміхався. Уже на вулицях Хрястова спитав:

— Теібе де висадити?

— Мені взагалі на вокзал...

— Куди ж ти за двадцять копійок їхати зібрався? — засміявся він.

— А я по міжміському матері подзвоню. Вона за мною приїде.

Він перестав усміхатися.

— Он воно що... Пробач... Я б тобі позичив... Але... усі до копійки витратив донечці на шубку — випадково трапилася в одному сільмазі. — Він ніяково знизав плечима. — Я ж не знав...

— Та ви що! — поспішив його заспокоїти.— Все буде нормально. Я вам такий вдячний...

Біля вокзалу бородань мене висадив.

— Ну, хай тобі щастить! — і простягнув мені велику мозолясту руку. Я потиснув її і скочив на землю.

Ні мамі, ні татові я не дозвонився. Всюди було зайнято.

Тоді я не витримав і подзвонив тобі.

Це ти вже знаєш.

Але це ще не кінець.

Чекаючи, поки ти приїдеш, я тинявся по вокзалу, потім сів у залі чекання біля вікна і почав дивитися на перон, як приходять і відходять поїзди.

І раптом побачив їх — «батьків»! Я не міг собі навіть уявити, що вони так швидко приїдуть. Борис Борисович і Елеонора Іванівна йшли по перону, роззираючись на всі боки. Я не встиг відсахнутися од вікна. Борис Борисович глянув і зустрівся зі мною поглядом. Якусь мить ми дивилися один одному у вічі — удав і кролик. Наступної миті він зірвався, з місця і кинувся до залу чекання.

Я розгублено заметушився. Сіпонувся в один бік, у другий, перекинув чийсь чемодан, спіткнувся об чийсь клумак, комусь наступив на ногу, когось штовхнув. Зчинився галас. Борис Борисович, продираючись крізь юрбу, біг до мене. Слідом за ним бігла розпатлана Елеонора Іванівна.

Тікаючи, я вскочив у якісь двері, у якийсь коридор. Добіг до протилежних дверей. Вони були замкнені. Далі тікати нікуди. Я у пастці.

От уже чується важкий тупіт ніг. У коридорі з'являються захекані Борис Борисович та Елеонора Іванівна. Я притуляюся спиною до замкнених дверей. Виходу нема!

Замружуюсь.

«Не хочу! Не хочу! Не хочу!» — рветься з грудей.

І раптом чую голос Елеонори Іванівни:

— Та це ж не він!

— Не він! — розгублено каже Борис Борисович. — Але ж... я ж... точно бачив його... Може, кудись вибіг…

Борис Борисович штовхає двері з одного боку коридорчика, з другого. Замкнені. Так, як і ті, біля яких стою я.

— Чортівня якась! — бурмоче Борис Борисович.

І я, нарешті, розумію: я перестав бути Вітасиком Граціанським, я знову став Вітасиком Дорошенком!

І разом з радістю несподіваного звільнення від небезпеки така мене раптом охопила радість, що я — це знову я, а не Граціанський, наче заново на світ народився. Аж засміявся. Такі рідні й дорогі здалися мені мої дешевенькі джинсики вітчизняного виробництва з латкою на коліні, що я готовий був цілувати оту латку. І черевички мої шостої взуттєвої фабрики. І сорочечка картатенька без ґудзика на комірі. І все-все моє власне, не імпортне, якого я колись соромився і стидався.

— Отож-то! — весело промовив за спиною хриплуватий голос. І зацокотіли, віддаляючись, копита.

Крізь розчинені четверті двері, у які я вбіг, до коридорчика вже зазирають, налазячи один на одного, цікаві.

— Що трапилося? Що таке? Що сталося?..

— Нічого-нічого! — поспішливо говорить Елеонора Іванівна. — Ми думали, що це наш син. Чоловік помилився. Вибачте.

І, схопивши Бориса Борисовича під руку, вона швидко повела його геть. Боялася, що зараз з'явиться міліціонер.