Слава ЗСУ!
знайди книгу для душі...
Цікаві одразу розійшлися.
А через півгодини приїхав ти.
РОЗДІЛ XXI
Все те, що ви почули, Вітасик Дорошенко розповів Жені Кисілю, сидячи на лавочці у кутку залу для чекання.
Щойно Вітасик устиг закінчити свою розповідь, як підійшов і сів поруч з ними високий широкоплечий юнак із значком майстра спорту на піджаку. Юнак привітно подивився на них, усміхнувся і спитав:
— Куди, козаки, мандруєте?
Хлопці перезирнулися:
— А що? — спитав Вітасик.
— Та нічого. Бачу, вже півтори години сидите. А нікого з дорослих поряд нема. Отже, самостійно подорожуєте. До міста?
— А ви хто? З міліції? — спитав Женя.
— А хоч би й так, — юнак усміхнувся.
— Ходімо! — Женя схопив Вітасика за руку й потяг. — Батьки там на пероні чекають, а ми тут... Біжімо! Женя майжо силоміць примусив Вітасика бігти.
— Що таке? Чого це ти? — спитав на бігу Вітасик, коли вони вже були на пероні.
— Потім поясню. Давай сюди, під вагони! — Женя шмигонув під товарняк, що стояв на другій від перону колії. Вітасик за ним.
— Диви! Він за нами женеться! — обернувшись, вигукнув Вітасик.
— Я ж тобі казав!
Справді, високий юнак вибіг на перон і нервово озирався, втративши з очей хлопців.
Вони принишкли, ховаючись за колесами.
— Так що таке? — віддихуючись спитав Вітасик.
Женя похапцем, без деталей, у загальних рисах розповів йому про Шипулю, про своє викраденая, про капітана Горбатюка...
— Ух ти! Мафія! Як у кіно! — прохопився Вітасик.
І тут вони знову побачили високого юнака. Він вискочив з-під коліс за кілька вагонів од них і загукав, побачивши їх:
— Стійте! Зупиніться!
Але вони знову шмигонули під колеса і ледь-ледь не вгналися під маневровий тепловоз, що з'явився на першій колії.
На мить присіли, перелякані, а тоді щодуху рвонули вздовж колії, а потім знову шмигонули під товарняк. Якби юнак був не такий високий, йому б легше було шмигляти під вагонами. Тут у хлопців була явна перевага. Це й дозволило їм одірватися від переслідування.
Нарешті вони вискочили за межі станції, на якийсь порослий бур'янами пустир. І туг Женя, що біг попереду, з усього розгону потрапив у чиїсь обійми.
Підняв голову — і не повірив своїм очам.
Його міцно тримав у руках... Шипуля. Шипуля був вражений не менше, ніж Женя Кисіль. Він гигикнув, потім зареготав:
— Ні! Не вірю! Так буває тільки у казках. Хоч я й не тебе чекаю, але й ти мені дуже потрібен. Ходімо! — він обернувся до Вітасика, що стояв осторонь, здивовано дивлячись на них. — А ти — киш! Рви звідси!
Але замість того, щоб тікати, Вітасик рвонувся вперед:
— Ні! Я його не залишу. Ми разом.
Шипуля вибалушився на нього:
— Що? — потім нахмурив брови. — А чого ви бігли? За вами хтось гнався?
— Гнався! З міліції! — Женя задерикувато глянув на Шипулю і смикнувся всім тілом. — Пустіть! Бо...
Він не договорив — Шипуля підхопив його під руку, другою згріб Вітасика і разом з ними у кілька стрибків миттю доскочив до машини, що стояла за пустирем на дорозі.
Водій машини вже відчинив передні й задні дверцята.
Шипуля силоміць запхнув хлопців у машину, почав залазити сам (йому непросто було впихати своє велетенське тіло у «Жигулі»), і в цю мить на пустирі з'явився юнак. Він замахав руками і загукав:
— Стій! Стій!
Але добігти до «Жигулів» не встиг.
Шипуля вже хряснув дверцятами, і машина з місця набрала швидкість.
Тільки тепер Женя зрозумів, яку дурницю він упоров. Вони тікали від того, хто хотів їх захистити, і потрапили прямісінько до рук злочинців.
Вітасик сидів на передньому сидінні поруч з водієм. Женя на задньому з Шипулею. Він глянув на водія. Це був той самий низенький дядечко в окулярах, з борідкою, який його викрадав.
Дядечко, напівобернувшись, глянув на Женю і криво усміхнувся:
— От бачиш, знову зустрілися. Попереджали тебе по-хорошому. А ти стукаєш, дятлик. Негаразд. Тепер доведеться відповідати. То ж не жарти, серденько... То...
Він, мабуть, ще хотів щось сказати, але тут Шипуля, озирнувшись назад, перебив його:
— Здається, нам сідають на хвоста. Жми.
Женя витяг шию, намагаючись теж зазирнути у заднє скло, та Шипуля рвучко присадив його:
