Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Таємничий голос за спиною

— Шерлок Горбс! Ну ти даєш! Ми ж домовилися!.. Я чекав-чекав... А ти тут потилицю чухаєш. — Сірі очі, опушені рудими віями, дивилися докірливо.

— Вибачай, Толя, ти вночі чергував. Я не міг тебе попередити. Заходь.

І поки Толя, а точніше капітан Анатолій Петрович Попенко, слідчий відділу боротьби з розкраданням соціалістичної власності та спекуляцією (що російською мовою має виразну, всім відому абревіатуру ОБХСС) іде з двору до кабінету, кілька слів про двох капітанів.

Колись, коли вони були на другому курсі, викладач криміналістики професор Китайгородський пожартував:

— Бути вам, студенте Горбатюк, українським Шерлоком Холмсом. І здібності у вас аналітичні, безперечно, є, дедуктивний метод опануєте легко. І прізвище якраз підходяще, наче спеціально предки подбали... Адже, що таке «горб» українською мовою? Те ж саме, що «холм» російською. Височина. Невелика гора. Отже, дерзайте! Постарайтеся зійти на ту гору.

Друзі після цього жартома почали називати Горбатюка «Шерлок Горбс». І Стьопа Горбатюк на це прізвисько не ображався навіть тоді, коли став уже Степаном Івановичем.

Капітан Попенко вчився з Горбатюком в одному класі, а потім в одній групі на юридичному факультеті. Були друзями дитинства. Завзятими любителями пригод і таємниць. Тому й подалися у юристи, у слідчі. Тільки один потрапив у карний розшук, а другий в ОБХСС — так уже склалося.

— Ну що таке? Замість того, щоб давно закидати вудочки на річці, ти... — гучно вигукнув капітан Попенко, штовхаючи двері кабінету.

— Вибачай, друже, не до риболовлі. Справа.

— У нас з тобою без кінця справи. Одна закінчується, друга починається. Сьогодні ж неділя. Тобі відпочинок потрібен? Що таке?

— Хлопець один зник. П'ятикласник.

— Ну-у... Скільки тих п'ятикласників щодня зникає і з'являється! Чи то ми з тобою не зникали? Згадай, як самі у ліс гайнули й заблудилися, аж на другий день повернулися. Забув? У мене досі, як згадаю, вухо болить, яке тато крутив.

— То інша справа. Тут хлопець зайшов у туалет шкільний, на третьому поверсі. І не вийшов. Наче у повітрі розтанув.

— Хто це бачив?

— Друг його, однокласник.

— І більше ніхто?

— Ніхто.

— Вигадує той друг-однокласник. Фантазує.

— Я сам спершу так думав. Але потім повірив. Дуже щиро хлопець каже. І професійна інтуїція мені підказує, що так воно й було.

— Як? Розчинився у повітрі?

— Ні. Але що зайшов і не вийшов...

— А де ж він дівся?

— Оце мене й мучить... Ти ж знаєш, що таке інтуїція у нашій справі.

Капітан Попенко зітхнув:

— Знаю. Незбагненна річ. Але без неї... Ану, розкажи трохи детальніше.

І капітан Горбатюк почав розказувати те, що ви вже знаєте.

— Він вийшов! — переконано сказав капітан Попенко, вислухавши все до кінця.

— Як?

— Дуже просто. Ногами.

— Але Женя Кисіль не зводив погляду з дверей. Я йому вірю. Він дуже хотів помиритися, чекав. А коли людина чекае, не хоче пропустити...

— От не зводив погляду, а на якусь мить, мабуть, щось його увагу відвернуло і в цей час... Всі ж фокуси ілюзіоністів на цьому побудовані.

Телефон задзвонив так несподівано, що обидва капітани мимохіть здригнулися.

— Капітан Горбатюк слухає.

— Товаришу капітан! Він тільки що дзвонив! — Жіночий голос тремтів і зривався.

— Хто?

— Вітасик... Тобто... — Вона замовкла.

— Дзвонив? От бачите! Я ж вам говорим, що знайдеться! — Капітан Горбатюк від збудження не помітив, що він перебив її і кричить, потім враз опам'ятався:

— Пробачте! Пробачте! Я вас перебив. — І, прикривши трубку рукою, тихо сказав другові:

— Це мати хлончика. Він дзвонив.

— От бачиш! Даремно зірвав рибалку! Бармалей! — Капітан Попепко посварився на нього кулаком.

— Але то був не він, — тихо сказала на тому кінці дроту жінка, — Я так хвилююсь... — в голосі її бриніли сльози.

— Що?! Як — не він?! — здивовано спитав Горбатюк.

— Не він, не він. Голос був не його.

— Ну, заспокойтесь. По телефону іноді так змінюється голос.

— Що ж я — голосу свого сина не можу впізнати? Що він — не говорив зі мною по телефону? То був не він. — Вона заплакала.

— Стривайте, стривайте. Не хвилюйтесь. Давайте по порядку. Перекажіть все як було. Постарайтеся згадати все до найменших дрібниць.

— Ну... Раптом дзвінок... І, знаєте, серце у мене чогось... я наче відчула... ще не беручи трубки... Але дзвінок міжміський… вони ж відрізняються ... довші й наче настирливіші... Я схопила, до вуха і — аж закам'яніла вся: «Мамочко! Це я! Не хвилюйся! Зі мною все в порядку! Я, може, не приїду ще два-три дні... Але ти не хвилюйся. Все буде добре!» Та голос абсолютно чужий, не його... «Хто це?» — питаю, ледь яе вмліваючи. «Та я ж, Вітасик!» — «А чого в тебе такий голос... не твій?» — «Правильио! Не мій! — каже. — Але все одно це я». — «Де ти?» — «Потім все розкажу. Потім. Говорити більше не можу. Прощай! Не хви...» — і перервалося. І такий короткий гудок — пі! — як після міжміської розмови. Що це означає?.. Боже мій! Я так хвилююся!

Попередня
-= 4 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!