знайди книгу для душі...
Коли місто залишилося далеко позаду, Дунк прочистив горло й мовив:
— Недобре це — різати голову божій людині. Що він такого зробив? Патякав язиком, та й усе. Слова — то вітер.
— Деякі слова — вітер. А деякі — зрада.
Яйк був худий, мов тріска — самі ребра та лікті — але язикатий, як сім дідьків.
— Кажеш, наче справжній принцик.
Яйк на «принцика» ображався, а Дунк і раденький бував.
— Може, пане, він і септон, але у проповіді збрехав. Посуха — то не провина пана Кровокрука. І Велика Весняна Пошесть теж.
— Може, й так. Але якщо відрізати голови усім дурням і брехунам, то матимемо пів-Семицарства порожніх міст.
II
Шість днів по тому від дощу лишилися самі спогади.
Дунк зняв сорочку, щоб погрітися під літнім сонечком. Коли налетів легенький вітерець — прохолодний, свіжий і запашний, як подих красної діви — він аж зітхнув полегшено і оголосив:
— Вода. Чуєш, пахне? Озеро вже недалеко.
— Мені пахне тільки Маестер, пане. Чи то пак, смердить.
Яйк з усієї сили смикнув за мулів повід, бо Маестер за своїм звичаєм миттю зупинився пожувати придорожньої травички.
— На березі озера є старий заїзд. — Дунк зупинявся там, коли служив зброєносцем при старому лицареві. — Пан Арлан казав: там варять добре темне пиво. Може, скуштуємо, поки чекатимемо на перевіз.
Яйк кинув на нього погляд, повний надії.
— До вечері скуштуємо, пане?
— Якої ще вечері?
— Печеного м’ясива, — відповів хлопець. — Смаженої качки. Та хоч миски кулішу. Що подадуть, пане.
Останній раз вони їли гарячу страву три дні тому, а з тієї пори живилися паданками та смужками старої солонини, твердішої за кору. «Непогано було б набити кендюха чимось поживнішим, перш ніж вирушати на північ. До тієї Стіни шлях неблизький.»
— А якби ж ще й переночувати… — докинув Яйк обережно.
— Може, панич перини бажають?
— Виспався б і на соломі, пане, — ображено буркнув Яйк.
— В нас срібла катма, щоб по корчмах розкошувати.
— Маємо двадцять два гроші, три зірки, одного оленя і той старий уламок граната, пане.
Дунк збентежено почухав вухо.
— Я гадав, ми маємо два срібняки.
— Мали два, поки ви не купили намета. Лишився один.
— А не матимемо жодного, як почнемо спати за гроші у заїздах. Воно тобі треба: начіпляти бліх з постелі після якогось котолупа? — Дунк пирхнув. — Мої власні не дуже мирять з чужими. Поспимо й під зірками.
— Зірки гарні, — погодився Яйк, — але земля твердувата, пане. Хочеться, бува, підкласти під голову подушку замість чобота.
— На подушках хай принци сплять.
Ліпшого за Яйка зброєносця годі було й бажати, але час від часу в ньому прокидалася ясновельможність. «А ти б краще не забував, що в малому тече драконяча кров.» У Дункові ж текла жебрацька… як йому зазвичай торочили у Блошиному Подолі, коли не обіцяли, що як виросте, то напевне потрапить на шибеницю.
— Може, на пиво та гарячу вечерю я б нашкріб, та на постіль точно не дам. Ще треба чимось заплатити за перевіз.
Останнього разу, коли він перетинав озеро, перевізник узяв з нього якихось кілька мідяків. Але то було шість років тому, ба навіть сім. З тієї пори усе подорожчало.
— Ну, — мовив Яйк, — переїхати можна і чоботом.
— Не можна, — заперечив Дунк, — обійдемося без чобота.
Чобіт міг накликати біду. «Підуть чутки. Люди полюбляють пліткувати.» Його зброєносець недарма ходив лисий: Яйк мав волошкові очі старої Валірії та волосся, що сяяло пасмами куваного золота, переплетеного зі сріблом. Для нього відростити волосся — все одно що почепити на груди герба з триголовим драконом. На Вестеросі настали неспокійні часи, і краще не спокушати долю.
— Ще раз згадаєш про свій клятий чобіт — такого ляща дам у вухо, що перелетиш через те озеро.
— Я б краще переплив, пане.
На відміну від Дунка, Яйк умів плавати дуже добре. Раптом хлопець крутнувся у сідлі.
— Пане! Хтось їде шляхом позаду нас. Чуєте коней?
— Я не глухий. — Дунк ще й пилюку бачив. — Великий загін, до того ж поспішає.
— Гадаєте, то розбійники?! — Яйк звівся на стременах, радше збуджений, аніж зляканий. Така вже в малого була вдача.
— Так галасують на дорозі не розбійники, а вельможні пани з почтом.
Дунк смикнув за руків’я меча, щоб перевірити, як виходить з піхов клинок.
— А от нам краще заховатися обабіч дороги. Хай їдуть собі. Пани бувають різні.
Обережність не зашкодить. Коли на Залізному Троні сидів ласкавий король Даерон, на дорогах було безпечно. Не те, що зараз.