Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Таємничий лицар

У такому великому та шляхетному товаристві хтось легко міг пригадати пана Дункана Високого з Ясенбродської луки.

— Запиши мене як Лицаря Шибениці.

Простий люд полюбляв, коли на турнірі з’являвся таємничий лицар.

Яйк обережно торкнувся пальцем розпухлої губи.

— Перепрошую, пане. Як Лицаря Шибениці?

— За малюнком на щиті.

— Гаразд, але ж…

— Роби, що кажуть. Ти вже досить начитався для цієї ночі.

І Дунк загасив свічку, прищипнувши її великим та вказівним пальцями.

IX

Сонце зійшло гаряче, важке, невмолиме.

Від білих стін замку піднімалися тремтливі хвилі спекоти. Повітря пропахло випаленою землею і пошматованою травою. Жоден подих вітру не ворушив біло-жовто-зелені корогви над цитаделлю та брамною баштою. Грім дуже непокоївся; Дунк його таким і не пам’ятав. Поки Яйк затягував попругу, кінь теліпав головою з боку в бік і навіть шкірив на малого свої добрячі зуби.

«Спекотно», подумав Дунк, «і людям, і коням». Такі вже вони, бойові коні — лагідний норов не про них. «А в цю спеку і самій Матері урвався б терпець.»

Посередині двору бійці почали чергову сутичку. Пан Гарберт виїзжав на золотистому румаку в чорних ладрах з червоно-білими зміями дому Пужел; пан Франклин — на гнідому коні у сірому шовковому чабраку з баштами-близнюками дому Фрей. Коли вони з’їхалися, червоно-білий спис розколовся чисто навпіл, а синій вибухнув трісками, але жоден лицар не впав з сідла. З глядацького помосту та від стражників на замкових стінах почулися вітання з оплесками, але короткі, ріденькі та мляві.

«Спека не дає й гукати як слід.» Дунк витер піт з лоба. «І битися не дає.» У голові неначе довбиш у литаври гупав. «Дайте мені виграти цю сутичку, тоді ще одну, і з мене досить.» Лицарі розвернули коней на кінцях поля і відкинули залишки списів — четвертої зламаної пари. «З яких три — зайві.» Дунк відкладав власне узброєння так довго, як тільки міг, але відчував, що спіднє вже прилипло до шкіри. «Просякнути потом — то ще не найгірше», сказав він собі, пригадуючи, як залізняки ринули через борт «Білої панни». До вечора того дня він просяк кров’ю з ніг до голови.

Пужел та Фрей взяли цілі списи і знову вдарили острогами коней. З кожним ударом копит від землі віялом порскали сухі грудки. Списи з тріском зламалися, Дунк зіщулився. «Це ж треба — так перепити, ще й об'їстися.» У голові спливали неясні спогади, як він тягнув молоду сходами нагору, як зустрів Яна Скрипаля і князя Пика на даху. «Що я робив на даху?» Здається, ми балакали про драконів, драконячі яйця, іще про щось, але…

Його роздуми перервав галас натовпу — одні ревіли з радощів, інші стогнали з розпачу. Дунк побачив золотистого коня, що трусив без вершника до кінця поля, а тим часом пан Гарберт Пужел мляво котився по землі. «Ще два герці, а тоді я.» Що скоріше він зіб’є з коня пана Утора, то швидше зможе зняти обладунок, випити чогось прохолодного та відпочити. До наступного герцю його не чіпатимуть принаймні годину.

Огрядний герольд пана Маслоплава видерся нагору глядацького помосту, аби викликати наступну пару бійців.

— Пан Арграв Незламний, — оголосив він, — лицар з Нюні, на службі в пана Маслоплава, господаря на Білостін’ї! Пан Глендон Буйцвіт, лицар Дуплястої Калини! Поля ставайте, честь здобувайте!

Глядацьким помостом пробігла хвиля реготу. Пан Арграв був сухорлявий, жилавий, загартований боями заплотний лицар у пом’ятому сірому обладунку, на коні без прикрас та ладрів. Дунк бачив багато таких: твердих, як старі корені, знавців нелегкого ремесла війни. Йому протистояв молодий пан Глендон на своєму замореному коникові, у важкій кольчузі та залізному шоломці з відкритим обличчям. Щит на лівій руці сяяв вогняним знаком його батька. «Йому б доброго панцира та повного шолома», подумав Дунк, «бо в такій броні вдарять у голову чи груди, й кінець».

Вочевидь, пана Глендона розлютили слова герольда. Він сердито затупотів конем по колу і заволав:

— Я не Глендон Буйцвіт, а Глендон Пал! Ти ще пошкодуєш про свої кпини, герольде! Май на увазі, в мені тече кров великого звитяжця!

Герольд відповісти не зізволив, а глядачі тільки гучніше зареготали з обурення молодого лицаря.

— Чого вони регочуть? — запитав Дунк уголос. — То він байстрюк, абощо?

Прізвище «Буйцвіт» давали за звичаєм байстрюкам, що народилися від шляхетних батьків у Обширі.

— І що там таке казали про калину?

— Я можу дізнатися, пане, — мовив Яйк.

— Ні. То не наш клопіт. Ти тримаєш мого шолома?

Пан Арграв та пан Глендон схилили списи перед паном та пані Маслоплав. Дунк побачив, як Маслоплав перехилився і зашепотів щось у вухо молодій. Та захихотіла.

Попередня
-= 20 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!