Слава ЗСУ!

Та коли не видно жодної ознаки людського табору, то, може, десь в’ється хоч невеличкий димок, що свідчив би про присутність людини? Тож Герберт і далі пильно вдивлявся в навколишній простір. Повітря було чисте, прозоре, і на тлі неба за такої погоди вирізнявся б найменший димок. На якусь мить Гербертові здалося, ніби він помітив на заході тоненьку цівку диму, однак, придивившись уважніше, хлопець дійшов висновку, що помилився. А дивився він дуже пильно і зір мав чудовий... Ні, справді, нічого там не було.

Герберт зліз із дерева, й мисливці повернулися до Гранітного палацу.

Через день, 28 жовтня, знову трапилася пригода, якої ніхто не міг пояснити.

Миль за дві від Гранітного палацу Герберту й Набові пощастило натрапити на березі й піймати чудовий екземпляр черепахи - морської черепахи, панцир якої був поділений на квадратики з прекрасним мінливим зеленим полиском.

Герберт помітив її поміж скелями, коли вона пластувала до берега.

- Сюди, Набе, сюди! - крикнув він.

Прибігши, Наб захоплено вигукнув:

- Прекрасне створіння! Але як нам забрати її з собою?

- Дуже просто, Набе, - відповів Герберт. - Перевернемо черепаху на спину, і вона не зможе від нас утекти. Візьми свого кийка і роби так, як я.

Відчувши небезпеку, черепаха заховалася всередину панцира. Сховалося все - і голова, і лапи - перед мисливцями лежала ніби кам’яна брила.

Тоді Герберт і Наб підклали під неї кийки й не без натуги перевернули її на спину. Маючи футів три завдовжки, черепаха важила щонайменше чотириста фунтів.

- Добре! - вигукнув Наб. - Ото зрадіє наш друзяка Пенкроф!

Та й як було не зрадіти друзяці Пенкрофові - м’ясо черепах, що харчуються водоростями, аж солодке на смак. У цю мить із-під панцира виглянула сплюснута маленька голівка, що дуже розширювалася ближче до шиї через глибокі западини в скронях, схованих під шатром панцира.

- І що ж ми тепер робитимемо? - спитав Наб. - Не можемо ж ми тягти її до Гранітного палацу!

- Лишімо її тут, - відповів Герберт. - Сама вона перекинутися не зможе, а ми повернемося по неї, прихопивши візок.

- Домовились.

Та все ж задля перестороги, яку Наб вважав зайвою, Герберт попідкладав під черепашачий панцир великі камінці, що не дали б їй розхитуватися. Після цього мисливці пішли до Гранітного палацу, простуючи піщаним берегом, що широко оголився під час відпливу.

Аби здивувати Пенкрофа, Герберт нічого йому не сказав про “чудовий екземпляр черепахи”, перевернутої догори черевом на піщаному березі; через дві години Герберт і Наб повернулися з візком на те місце, де зоставили черепаху. Та “чудового екземпляра черепахи” там не було. Наб і Герберт перезирнулися, потім уважно подивилися навколо. Ні, вони не помилялися: черепаха лежала саме на цьому місці. Хлопець навіть знайшов камінці, що їх підкладав під панцир, а отже, був упевнений, що помилитися він не міг.

- От тобі й маєш! - розчаровано сказав Наб. - То ці тварюки спроможні ще й перевертатися?

- Виходить, так, - відповів неспроможний нічого збагнути Герберт, розглядаючи на піску камінці.