Слава ЗСУ!

Які розкішні зразки флори ростуть у цих широтах! Поглянувши на них, ботанік, не вагаючись, визначив би, на якій паралелі лежить острів Лінкольна.

- Евкаліпти! - вигукнув Герберт.

І справді, то були величні дерева, останні велетні субтропічної зони, родичі тих евкаліптів, які ростуть в Австралії й Новій Зеландії і лежать на тій самій широті, що й острів Лінкольна. Деякі з них здіймалися на двісті футів. Обсяг стовбура біля основи сягав двадцяти футів, а кора, по якій стікала запашна живиця, була завтовшки у п’ять дюймів. Нема на світі нічого своєріднішого і прекраснішого, ніж ці величезні дерева з родини миртових, листя котрих, обернуте ребром до світла, не затуляє сонячного проміння, і завдяки цьому воно доходить аж до землі!

Біля підніжжя евкаліптів землю вкривали яскраві соковиті трави, із яких зграйками спурхували крихітні пташки, переливаючись на сонці, наче крилаті пурпурові камінці.

- Оце дерева так дерева! - вигукнув Наб. - Але чи є з них який-небудь толк?

- Де там! - озвався Пенкроф. - Мабуть, на світі є дерева-велетні так само, як велетні-люди. Їх тільки на базарі показувати!

- Гадаю, ви помиляєтесь, Пенкрофе, - відповів Гедеон Спілет. - Евкаліпт починають використовувати, й досить успішно, у червонодеревних виробах.

- А я іще додав би, - сказав підліток, - що евкаліпти належать до роду дерев, у якому безліч дуже корисних видів: фейхоа, що дає плоди фейхоа; гвоздикове дерево, із квітів якого готують прянощі; гранатове дерево, що дає гранати: “eugenia cauliflora”, з її плодів одержують непогане вино; мирт “ugni”, його сік - смачний алкогольний напій; мирт “caryophyllus” - з його кори добувають чудову корицю; “eugenia pimenta” дає ямайський стручковий перець; мирт звичайний, його ягоди замінюють перець; “eucaliptus robusta”, з нього добувають дуже смачну манну; “eucaliptus Gunei”, з переброженого соку якого готують пиво; нарешті, дерева, відомі під назвою “дерева життя”, або “залізні дерева”, які належать до того ж роду миртових і налічують сорок шість родин і тисячу триста видів.

Підлітка не уривали, і він натхненно прочитав товаришам урок іа ботаніки. Сайрес Сміт слухав усміхаючись, а Пенкроф - з невимовною гордістю.

- Дуже добре, - сказав Пенкроф, - але я ладен запри-сягтися, що всі корисні рослини, які ти назвав, не такі велетні, як оті дерева.

- Ти маєш рацію, Пенкрофе.

- Отже, я лишаюсь при власній думці: велетні ні на що не придатні, - не відступав Пенкроф.

- І все ж таки ви помиляєтесь, Пенкрофе, - промовив інженер. - Саме ці велетні-евкаліпти, під якими ми перебуваємо, дуже корисні.

- Для чого ж?

- Для оздоровлення краю, де вони ростуть. Чи відомо вам, як їх називають в Австралії й Новій Зеландії?

- Ні, пане Сайресе, не відомо.

- їх там називають “лихоманкові дерева”.

- Тому, що вони викликають лихоманку?

- Ні, вони їй запобігають!

- Чудово, я собі це занотую, - мовив журналіст.

- Занотуйте, дорогий Спілете, вже доведено, що евкаліпти оздоровлюють місцевість.