Слава ЗСУ!

- Крім того?..

- Коли ти не знаєш, я тобі розповім, що в Індії бамбук їдять замість спаржі.

- Оце-то спаржа, заввишки тридцять футів! - вигукнув моряк. - І вона смачна?

- Неймовірно смачна! - відповів Герберт. - Тільки їдять не тридцятифутові стовбури, а бамбукові пагінці.

- Чудово, синку, чудово! - похвалив хлопця Пенкроф.

- Додам іще, що молоді пагони, замариновані в оцті, - прекрасна приправа.

- Що далі, то краще, Герберте.

- І, нарешті, в стовбурах бамбуку є цукристий сік, а з нього готують приємний напій.

- І це все? - перепитав моряк.

- Усе!

- А його, часом, не курять?

- На превеликий жаль, Пенкрофе, не курять. Герберт і моряк не довго шукали місце, зручне для ночівлі. Хвилі, гнані південно-західним вітром, нещадно били у прибережні скелі, й там зяяли глибокі печери, де можна було переночувати й сховатися від негоди. Та як тільки вони спробували увійти в одну з печер, звідти почулося люте ричання.

- Назад! - крикнув Пенкроф. - Наші рушниці заряджені лише дробом, а для звірів із таким гучним голосом дріб не страшніший від крупинки солі!

Моряк, схопивши хлопця за руку, відтяг його під прикриття скелі, й тієї ж миті при виході з печери з’явився великий красивий звір. То був ягуар, такий самий завбільшки, як і його родичі в Азії. Тобто завдовжки п’ять футів. Його руду шкіру вкривали чорні плями, яскраво вирізняючись на тлі білої шерсті на животі. Герберт упізнав у ньому кровожерного суперника тигра, далеко небезпечнішого, ніж кагуар, що є лише суперником вовка.

Ягуар ступив кілька кроків і озирнувся; його шерсть настовбурчилася, очі палали вогнем, ніби він уже не вперше стикався з людиною. В цю хвилину з-за високих скель вийшов журналіст, і Герберт, подумавши, що той не помітив ягуара, хотів кинутися йому назустріч, але Гедеон Спілет подав йому знак рукою і йшов далі вперед. Журналіст уже зустрічався з тиграми, і, підійшовши кроків на десять до звіра, він зупинився і став цілитись у нього з карабіна. На Спілетовому обличчі не здригнувся жоден м’яз.

Ягуар підібрався і стрибнув на мисливця, але в ту мить, коли він злетів у повітря, йому межи очі вцілила куля, і він замертво впав на землю.

Герберт і Пенкроф кинулися до ягуара. Наб і Сайрес Сміт прибігли також, і всі вони на кілька хвилин завмерли навколо розпластаного на землі красеня звіра, шкура якого мала в майбутньому оздобити урочисту залу Гранітного палацу.

- О, пане Спілете! Як я вами захоплююсь і як вам заздрю! - вигукнув Герберт у пориві цілком природного захвату.

- Та що ти, синку, - відповів журналіст, - ти вистрілив би не гірше.

- Я? Із такою холоднокровністю?!

- Треба, Герберте, лише уявити, що перед тобою не тигр, а заєць, і ти також стрілятимеш із незворушним спокоєм.

- Ото й усього! - підтримав журналіста Пенкроф. - Нічого хитрого в цьому немає!

- А тепер, - сказав Гедеон Спілет, - раз ягуар покинув своє лігво, чому б нам, друзі, не скористатися ним на одну ніч?