Слава ЗСУ!

- Але від мису Кіготь до Гранітного палацу, - зауважив Герберт, - ще принаймні десять миль.

- Вважаймо, разом - сорок миль, - промовив журналіст. - Тож не марнуймо часу на вагання. Адже ми пройдемо весь іще не досліджений берег і уникнемо необхідності знову вирушати на його дослідження.

- Слушно, - мовив Пенкроф. - А як нам бути з пірогою?

- Пірога пробула вже добу поблизу витоків річки Вдячності, - відповів Гедеон Спілет. - Так само вона може пробути там дві доби! Досі ми не маємо жодних підстав вважати, що острів кишить злодіями!

- Проте, - сказав моряк, - як тільки я пригадую пригоду з черепахою, у всьому починаю сумніватися.

- Черепаха, черепаха! - вигукнув журналіст. - Хіба вам не відомо, що її перевернуло хвилею?

- Хто його знає?.. - стиха мовив інженер.

- Так, але... - почав було Наб.

Негр вочевидь хотів щось сказати, бо вже розтулив рота, і раптом змовк.

- Що ти хотів сказати, Набе? - запитав інженер.

- Якщо ми повернемося берегом, обійшовши мис Кіготь, то опинимося відрізаними від дому...

- Річкою Вдячності! Це справді так, - підхопив Герберт. - І ми не матимемо ні човна, ні мосту, щоб переправитися на другий бік.

- Це дрібниці, пане Сайресе, - відповів Пенкроф. - Зробимо із колод пліт і легко переберемося через річку.

- І все ж таки, - сказав Гедеон Спілет, - нам не завадило б побудувати міст, аби полегшити сполучення з Далеким Заходом!

- Велике діло - міст! - вигукнув Пенкроф. - Хіба пан Сміт не інженер? Треба буде - збудує нам міст! А сьогодні ввечері я беруся переправити вас на той бік річки так, що ви і ніг не замочите. Харчових запасів нам вистачить іще на день, цього цілком достатньо, та й дичини, гадаю, наїм сьогодні трапиться не менше, ніж учора. Отож у дорогу!

Спілетова пропозиція, гаряче підтримана моряком, знайшла загальне схвалення, бо кожному хотілося якнайшвидше позбутися будь-яких сумнівів і, обігнувши мис Кіготь, завершити обстеження острова. Але не можна було марнувати жодної години, бо сорок миль - довгий шлях, а до Гранітного палацу належало добратися ще завидна.

О шостій ранку маленький загін вирушив у дорогу. Передбачаючи можливі неприємні зустрічі з двоногими або чотириногими тваринами, колоністи зарядили рушниці кулями, а Топові, що біг завжди попереду, дали наказ обстежувати узлісся.

Починаючи від мису на краю півострова, що скидався на хвіст велетенського плазуна і, вгинаючись, тягнувся миль на п’ять, іти було досить легко, й колоністи швидко подолали цей шлях, не виявивши, попри всю уважність, жодних слідів ні колишньої чи недавньої катастрофи, ні решток табору чи попелу згаслого вогнища, ні відбитків людських ніг.

Добувшися на те місце, де берег, утворюючи бухту Вашингтона, повертав на північний захід, вони змогли обняти поглядом усе південне узбережжя острова. За двадцять п’ять миль від них у ранковому тумані ледь виднівся мис Кіготь, здавалося, зависнувши, мов міраж, між небом і морем. Від того місця, де перебували колоністи, і до кінця величезної бухти спочатку тягся широкий рівний піщаний берег, обрамлений смугою лісу; далі узбережжя ставало дуже порізаним, у море виступали гострі піщані коси, а на самому краю мису Кіготь чорніли безладно й химерно нагромаджені скелі.