Слава ЗСУ!

У цю хвилину пролунав дивний крик, і величезна мавпа, що ховалася в коридорі, кинулася до зали, а за нею- Наб.

- Ах ти бандюга! - крикнув Пенкроф і заніс сокиру, щоб розчерепити тварині голову.

Та Сайрес Сміт зупинив його і сказав:

- Пощадіть її, Пенкрофе.

- Щоб я змилувався над цією чорнопикою тварюкою?

- Атож. Адже вона скинула нам драбину!

Інженерів голос пролунав із такими нотками, що важко було зрозуміти, жартує він чи говорить серйозно.

Та все ж усі кинулися на мавпу, що відважно відбивалася, звалили її і зв’язали.

- Ух, - зітхнув, відсапуючись, Пенкроф. - А що ж нам далі робити з нею?

- Вона стане нашим служником, - відповів Герберт. Кажучи це, підліток і не думав жартувати, бо знав, які корисні, можуть бути деякі з четвероруких.

Колоністи підійшли до мавпи й уважно подивились на неї. Вона належала до того виду людиноподібних, лицевий кут яких не дуже відрізняється від лицевого кута австралійців і готтентотів. То був орангутанг, а орангутангам не властиві ні кровожерність бабуїна, ні легковажність макаки, ні неохайність сагуїна, ні непосидючість мато, ні погані нахили павіана. Саме у цієї родини людиноподібних безліч рис свідчать мало не про людський розум. Приручені орангутанги можуть прислуговувати за столом, прибирати в кімнатах, чистити одяг і взуття, користуватися ножем, виделкою й ложкою і навіть цмулити вино часом не гірше, ніж двоногі служники, в яких на тілі немає шерсті. Відомо, що орангутанг довго ходив у служниках Бюффона, був йому вірним і старанним помічником. Мавпа, що лежала зв’язана у залі Гранітного палацу, була справжнім велетнем шести футів на зріст, мала пропорційне тіло, широкі груди, голову середньої величини; її лицевий кут дорівнював шістдесяти п’яти градусам, череп був круглий, ніс - великий, тіло - вкрите м’якою лискучою шерстю. Одне слово, то був досконалий зразок людиноподібної мавпи. Очі, трохи менші, ніж у людини, світилися жвавим розумом, й-під вусів поблискували білі зуби, а нижче кучерявилась каштанова борідка.

- Гарний парубок! - сказав Пенкроф. - Якби ми знали його мову, можна було б побалакати!

- То це правда, пане? -перепитав Наб. - Він стане нашим служником?

- Так, Набе, - посміхаючись, мовив інженер. - Тільки не ревнуй!

- І, сподіваюся, чудовим служником, - додав Герберт. - Він ще, здається, молодий, його неважко приручити і всього навчити. Нам не доведеться застосовувати щодо нього силу, аби виривати в нього ікла, як часом роблять у таких випадках! Він, напевне, прихилиться до хазяїв, якщо ті будуть добрі до нього.

- Звісно, будемо до нього добрі, відповів Пенкроф, забувши, як він сердився на “штукарів”.

І, підійшовши до орангутанга, спитав:

- Як ся маєш, хлопче?

Орангутанг у відповідь щось стиха пробурчав, не виявляючи великого невдоволення.

- Хочеш пристати до нашого людського гурту ? - далі запитував моряк. - Разом служитимемо Сайресові Сміту?

Знову почулося згідливе буркотіння мавпи.

- І нам замість платні достатньо їжі?