Слава ЗСУ!

Через десять днів, 21 серпня, дядечко Юп підвівся з постелі. Його рани зарубцювалися, і колоністи повірили, що незабаром до нього вернуться і сила, й спритність. Як і всіх, хто одужує, його пойняв непогамовний голод, і журналіст дав йому змогу їсти, скільки душа бажає, покладаючись на інстинкт, якого часто бракує людям і який мав уберегти орангутанга від надмірностей. Наб, звичайно, був у захваті, бачачи, що до його учня повертається бажання їсти й пити.

- Їж, Юпику, - казав він. - їж, що хочеш і скільки хочеш! Ти за нас проливав кров, і це все, чим я можу помогти тобі набратися сили!

A 25 серпня пролунав збуджений Набів голос, що скликав товаришів:

- Пане Сайресе, пане Гедеоне, пане Герберте, Пенкрофе, бігом сюди!

Колоністи, що робили кожен своє в урочистій залі, схопилися й побігли на поклик до комірчини, відведеної Юпові.

- Що сталося? - запитав журналіст.

- Ви тільки гляньте! - сказав Наб і розреготався.

І що ж вони побачили? На порозі Гранітного палацу сидів, по-турецькому склавши ноги, дядечко Юп і спокійно курив люльку!

- Моя люлька! - вигукнув Пенкроф. - Він узяв мою люльку! О, друже Юпе, я тобі дарую її! Кури, друже, кури!

А Юп поважно випускав хмари тютюнового диму й, очевидно, раював.

Сайрес Сміт нітрохи не здивувався такій пригоді й розповів про кілька випадків, коли приручені мавпи ставали курцями.

Відтоді у Юпа з’явилася власна люлька, що досі належала морякові; її повісили в орангутанговій кімнаті поруч із кисетом, і він сам набивав її тютюном, прикурював від жарини й здавався найщасливішим серед чотирируких. Неважко собі уявити, як скріпила й до того тісні узи дружби між Юпом і моряком ця спільність смаків.

- А може, він справжня людина? - часом казав Набу Пенкроф. - Ти здивувався б, якби одного чудового дня він заговорив з нами нашою мовою?

- Анітрохи, - відповідав Наб. - Мене більше дивує те, що він не розмовляє, - це справді єдине, чого йому ще бракує!

- Ото була б сміхота, - вів далі моряк, - якби він раптом сказав мені: “Пенкрофе, ви не хотіли б помінятися зі мною люльками?”

- Атож, - притакував Наб. - Шкода, що він народився німим!

У вересні зима скінчилася, і колоністи гаряче взялися до роботи.

Спорудження судна пішло швидше. Зовні його корпус уже обшили, і тепер обшивали зсередини розігрітими парою дошками, які легко підганялися до -обводів. шпангоутів.

Дерева не бракувало, й Пенкроф запропонував інженерові зробити і внутрішню обшивку водонепроникною, аби ще більше поліпшити надійність і міцність судна.

Сайрес Сміт, не знаючи, що на них чекає в майбутньому, охоче схвалив моряків намір збудувати бот якомога міцнішим.

Внутрішню обшивку й палубу закінчили до 15 вересня. Судно проконопатили сухою морською травою, яку забивали дерев’яними киянками в пази палуби, а також внутрішньої і зовнішньої обшивки; потім залили їх киплячою смолою, що її вдосталь давали острівні сосни.

Судно обладнали надзвичайно просто. Перш за все замість баласта в трюм завантажили великі гранітні камені загальною вагою близько дванадцяти тисяч фунтів і міцно закріпили їх розчином із вапна. Над баластом настелили палубу, а всередині бот розділили на дві каюти, в кожній з яких уздовж перебірки поставили по дві койки, що правили водночас і за скрині. Основа щогли кріпилася до перебірки, що розділяла каюти, в кожну з яких вели люки з щільними накривками.