Слава ЗСУ!

Сайрес Сміт підійшов до друзів і розповів їм, що сталося.

- Так, у житті цього чоловіка є якась таємниця, - сказав Гедеон Спілет. - Мені здається, що саме муки сумління розбудили в ньому людину.

- Сам не знаю, кого ми сюди привезли! - скрушно мовив моряк. - Якісь дивні в нього таємниці...

- І все ж ми повинні їх поважати, - жваво підхопив Сайрес Сміт. - Навіть якщо в минулому він і скоїв гріх, то вже був жорстоко покараний і спокутував найтяжчий злочин.

Дві години незнайомий лишався сам-один на березі моря, поринувши в спогади про минуле... Напевне, дуже сумне минуле. Колоністи не спускали з нього очей, але уникали порушувати його самоту.

І ось після тривалих роздумів він нібито на щось відважився й підійшов до інженера. Очі невідомого почервоніли від сліз, але він уже не плакав. На його обличчі застигли скорбота і приниження. Здавалося, він був наляканий, присоромлений; йому хотілось скулитися, стати непомітним, очі його потупилися...

- Пане, - звернувся він, - ви і ваші приятелі - англійці?

- Ні, - відповів інженер. - Ми американці.

- Ага! - сказав невідомий і стиха додав: - Тим краще...

- А ви, друже? - запитав інженер.

- Англієць, - поквапливо відповів той.

І, ніби ці кілька слів коштували йому величезного напруження, він одійшов від берега, по якому, неймовірно схвильований, ходив то в той, то в другий бік від водоспаду до гирла річки Вдячності.

Через якийсь час, проходячи повз Герберта, він раптом зупинився й хрипко запитав:

- Який зараз місяць?

- Грудень, - відповів Герберт.

- А рік?

- Тисяча вісімсот .шістдесят шостий.

- Дванадцять років! Дванадцять років!.. - закричав невідомий і знову заходив берегом.

Герберт розповів друзям про цю розмову.

- Той бідолаха, - зауважив журналіст, - загубив лік місяцям і рокам.

- Так, - погодився Герберт. - Очевидно, він просидів дванадцять років на острівці, коли ми його знайшли!

- Дванадцять років! - повторив Сайрес Сміт. - Дванадцять років цілковитої самотності, та ще й, можливо, із страшною плямою на совісті!.. При цьому затьмарився б і найясніший розум!

- Мені чогось здається, - додав Пенкроф, - що цей чоловік не зазнав корабельної аварії, його просто висадили на острівці Табор, щоб покарати за якийсь злочин.

- Напевне, ви не помиляєтесь, Пенкрофе, - відповів журналіст. - Але якщо це так, то люди, котрі покинули його на острові, якогось дня неодмінно припливуть по нього!

- І не знайдуть його, - додав Герберт.

- Тоді, - мовив Пенкроф, - треба повернутися і...

- Друзі, - урвав його інженер, - не варто обговорювати це питання, поки не дізнаємося, в чому річ. Я впевнений, що бідолаха дуже багато вистраждав, що він зазнав страшної кари за свої гріхи, хоч би які вони були, і що він сам знемагав від бажання покаятися в них. Не квапте його! Не сьогодні-завтра він, безумовно, сам усе розкаже, і тоді побачимо, як бути далі. Тільки він може сказати, чи мав надію коли-небудь повернутися на батьківщину, хоча особисто я і сумніваюся в цьому!