Слава ЗСУ!

О восьмій ранку “Бонадвентур” знявся з якоря і під ходовим вітром, що помітно дужчав, швидко поплив до мису Північна Щелепа.

- Загалом я не здивувався б, якби тепер повіяв сильний західний вітер. Учора ввечері на заході небо було аж бурякове, та й “баранці” на хвилях не провіщають нічого доброго, а вранці в небі з’явилися ще й “котячі хвости”, - сказав Пенкроф.

“Котячими хвостами” називають довгасті хмари у зеніті неба, що скидаються на легкі пасма вати й летять не нижче п’яти тисяч футів над рівнем моря; вони завжди провіщають бурю.

- У такому разі, - мовив Сайрес Сміт, - поставмо всі вітрила і мчімо до Акулячої затоки. Гадаю, там “Бонадвентур” буде в безпеці.

- Авжеж, там таки буде безпечно, - згодився Пенкроф. - Крім того, весь північний берег узявся нудними дюнами - і дивитись ні на що!

- А в Акулячій затоці, - додав Сайрес Сміт, - хотілося б не тільки перебути ніч, а й провести завтра цілий день, - затока варта того, щоб її добре вивчити.

- Все одно нам, мабуть, доведеться там сидіти, - відповів Пенкроф. - Гляньте, як на заході насупилося небо!

- Хоч би там що, - озвався журналіст, - а цей вітер нам поможе швидше допливти до Північної Щелепи.

- Звісно, вітер добрий, - відповів моряк, - але, щоб увійти в затоку, доведеться маневрувати, а я, не знаючи там дна, волів би робити це при денному світлі, а не в сутінках...

- Судячи з того, що ми бачили на півдні Акулячої затоки, дно там має бути всіяне рифами, - зауважив Герберт.

- Робіть, як знаєте, Пенкрофе, - мовив Сайрес Сміт. - Ми покладаємось на вас.

- Не турбуйтеся, пане Сайресе, - відповів моряк, - без потреби я не піду на ризик. Я волів би скорше дістати ножа в бік, аніж пробоїну в нутро “Бонадвентура”!

“Нутром” Пенкроф називав підводну частину бота, бо дорожив ним більше, ніж своїм життям.

- Котра година? - запитав Пенкроф.

- Десята, - відповів Гедеон Спілет.

- А яка відстань до мису, пане Сайресе?

- Миль п’ятнадцять, - відповів інженер.

- Отже, через години дві з половиною, між полуднем і першою, - сказав моряк, -ми вийдемо на траверс мису. На біду, це час відпливу, й нам напевне буде важко увійти в затоку проти течії й вітру.

- Тим більше, - сказав Герберт, - що сьгодні місяць уповні, а припливи і відпливи в квітні завжди найвищі.

- Скажіть, Пенкрофе, чи не можна зачекати кінця відпливу на якорі край мису? - запитав Сайрес Сміт.

- Та що ви, пане Сміт! - вигукнув моряк. - Стати на якір біля берега, коли наближається буря?! Ви що-не-будь собі думаєте, пане Сайресе? Це все одно, що самохіть піти на дно!

- Що ж тоді робити?

- Протриматися в морі до припливу, тобто десь до сьомої вечора, і, якщо не буде надто темно, спробувати увійти в затоку. В іншому випадку ляжемо на ніч у дрейф і спробуємо пройти в затоку на світанку.

- Я вам уже сказав, Пенкрофе, - повторив Сайрес Сміт, - робіть, як знаєте. Ми покладаємось на вас.

- Ех! - вигукнув Пенкроф. - Був би на березі хоч один маяк! На скільки легше стало б морякам!

- Атож! - відповів Герберт. - Та цього разу на березі немає здогадливого інженера, який знову розвів би вогнище, аби допомогти нам втрапити у порт!