Слава ЗСУ!

“З’явіться негайно”.

За кілька секунд пролунав дзвінок у відповідь.

“Я йду”, - повідомив Айртон.

Чекаючи Айртонового приходу, колоністи й далі спостерігали за кораблем у далекоглядну трубу.

- Якщо це “Дункан”, - міркував Герберт, - Айртон його відразу пізнає, адже він довго плавав на ньому.

- Уявляю, як він схвилюється, коли впізнає “Дункана”! - зауважив Пенкроф.

- Так, - відповів Сайрес Сміт, - але тепер Айртон може піднятися на борт “Дункана” з гордо піднятою головою. І дай Боже, щоб це справді була яхта лорда Гленарвана; будь-яке інше судно здалося б мені підозрілим! Ці місця мають досить-таки лиху славу, і я все ще побоююся відвідин малайських піратів.

- Ми захистимо острів Лінкольна! - вигукнув Герберт.

- Звичайно, синку, - відповів, усміхаючись, інженер. - Але краще було б,якби нам не довелося його захищати.

- Послухайте, - звернувся до них Гедеон Спілет, - острів Лінкольна не нанесено ще на карти навіть останніх випусків, а отже, мореплавцям він не відомий. То чи не здається вам, Сайресе, що вже саме це може спонукати команду судна не уникати нової землі, а навпаки - звернути з курсу, аби обстежити острів.

- Звісно, - погодився з ним Пенкроф.

- І я так думаю, - відповів інженер. - Наскільки мені відомо, це навіть входить до капітанських обов’язків - відмічати, а отже, й обстежувати землю, якої ще не нанесли на карти, а наш острів і є такою невідомою географам територією.

- Гаразд, - мовив Пенкроф, - припустимо, судно підійде сюди і стане на якір за кілька кабельтових від острова... І що ж ми тоді робитимемо?

Це несподіване запитання якийсь час лишалося без відповіді. Але, добре поміркувавши, Сайрес Сміт із властивим для нього спокоєм відповів:

- Ми, друзі мої, зробимо те, що повинні зробити: вступимо в переговори з командою корабля і попросимо взяти нас на його борт, попередньо оголосивши острів Лінкольна власністю Сполучених Штатів. Відтак, повернувшись на батьківщину, ми запропонуємо всім, хто хоче, переселитися на острів, колонізувати його й принести в дар Американській республіці нову, дуже корисну землю в цій частині Тихого океану!

- Ура! - радо вигукнув Пенкроф. - І ми зробимо нашій країні чудовий подарунок! Його колонізацію майже завершено, всі частини острова одержали назви, знайдено добрий природний порт, прісноводні джерела й річки, прокладено дороги й телеграфну лінію, збудовано корабельню і навіть фабрику, залишається тільки одне - нанести острів Лінкольна на карту.

- А що, як острів хто-небудь займе, коли нас тут не буде? - запитав Гедеон Спілет.

- А чорта лисого! - скрикнув моряк. - У такому разі я волію сам залишитись на нашому острові й охороняти його! Запевняю: в мене його не вкрадуть, як кишенькового годинника із жилетки роззяви!

Ще цілу годину не можна було достеменно сказати, іде корабель до острова чи повз нього. Проте він наблизився, хоча також не було відомо, з якою швидкістю він іде морем. Цього Пенкроф ніяк не міг визначити. Та все ж,оскільки дув норд-ост, здавалося цілком вірогідним, що судно йде правим галсом. До того ж бриз гнав його до берегів острова, та й за такого спокійного моря воно могло не боятися підійти до узбережжя, хоча глибини у цих місцях не нанесено ще на карту.