Слава ЗСУ!

Колоністи визначили строгий порядок чергування у дорозі: табір мусили охороняти по двоє вартових, які змінювалися що дві години. Гербертові, попри його протести, вартувати не дозволили. Пенкроф та Гедеон Спілет і Наб та інженер по черзі вартували цілу ніч поблизу табору.

А втім, літня ніч коротка, і темрява швидше залежала від густої тіні під кронами дерев, аніж од того, що зайшло сонце. Зрідка десь іздалеку долинало хрипке гарчання ягуарів та хихотіння мавп, яке вельми дратувало Юпа.

Ніч минула без пригод, і наступного дня, 16 лютого, маленький загін знову рушив через ліс; попереду на колоністів чекав нелегкий забарний шлях.

Другого дня колоністи пройшли тільки миль шість - кожної хвилини доводилося пускати в хід сокиру. Вони не чіпали могутніх старих дерев, вирубування яких, до того ж, відбирало б забагато часу й зусиль, а зрубували молоді деревця; через це дорога весь час петляла.

Тоді ж Герберт відкрив у лісі нові породи дерев, які їм ще не зустрічалися на острові. То були деревовидні папороті, чиє перисте листя спадало до землі, як струмки фонтана в басейні; ріжкове дерево з довгими й смачнющими солодкими стручками, що їх залюбки скубли онагри. Знову з’явилися й групи велетенських каурі, стовбур, яких, мов колона, тримав на вишині у двісті футів темний конус зелені. Оті царі лісів Нової Зеландії так само славетні, як ліванські кедри.

Фауна була представлена тваринами, які вже траплялися на острові нашим мисливцям. Щоправда, друзі здалеку побачили пару величезних птахів, характерних для природи Австралії, - один із видів казуарів, яких ще називають ему; ці заввишки у п’ять футів птахи із коричневим оперенням належать до родини голінастих. Топ щодуху кинувся за ними, але, неймовірно швидко бігаючи, казуари легко відірвалися від собаки.

Подекуди колоністи знову натрапляли на сліди піратів. Біля, здавалося, недавно погашеного вогнища уся земля була всіяна відбитками ніг. Ретельно, вздовж і впоперек, вимірявши сліди, Гедеон Спілет дійшов висновку, що їх зоставили п’ятеро чоловіків. Отже, п’ятеро піратів стояли тут табором. Але відбитків ніг шостої людини, тобто Айртона, виявити не пощастило.

- Айртона з ними не було! - сказав юнак.

- Так, не було, - погодився Пенкроф. - І це доводить, що вони убили бідолаху!.. Але невже в тих паскуд немає лігва, де їх можна було б уколошкати, як тигрів?

- Гадаю, ні, - відповів журналіст. - їм вигідно блукати островом без певної стоянки доти, доки цілком захоплять його.

- Захоплять острів?! - вигукнув Пенкроф. - Захоплять острів? - глухо, ніби чиясь залізна рука здушила йому горло, повторив він, а потім уже спокійніше додав: - Чи знаєте ви, пане Сміте й пане Спілете, якою кулею я зарядив рушницю?

- Якою, Пенкрофе?

- Тією, що пробила Гербертові груди! І будьте певні: вона не схибить!

Але справедлива кара не могла повернути життя Айртонові; вивчивши сліди на сирій землі, колоністи мусили дійти висновку, що треба відмовитися від сподівань побачитися з бідолахою!

Того вечора вони отаборилися за чотирнадцять миль від Гранітного палацу; на думку Сайреса Сміта, до Зміїного мису зоставалося не більше як п’ять миль.

Справді, наступного дня, перетнувши ліс із кінця в кінець, друзі дійшли до мису, проте не виявили ні ознак житла, де ховалися пірати, ні не менш таємничого сховища свого невідомого захисника.