Слава ЗСУ!

- Можливо, - відповів моряк, - але я волію зустріти сильний вітер на борту добре оснащеного судна. Кораблі будують, щоб плавати на воді, а не під водою!

- Друзі, - втрутився інженер, - не треба сперечатися про переваги надводних і підводних суден, принаймні у зв’язку із “Наутілусом”. Цей підводний корабель належить не нам, і ми не маємо ніяких прав користуватися ним. У жодному разі ми не можемо брати його. Не кажучи про те, що корабель не може випливти із печери, капітан Немо бажає, щоб його прах зостався тут, на морському дні, а його воля для нас закон!

Трохи ще порозмовлявши, Сайрес Сміт і його друзі спустилися в їдальню “Наутілуса”, поснідали й повернулись до салону, де лежав їхній заступник.

Капітан Немо прокинувся із забуття, і його очі знову заблищали. Він навіть ніби всміхнувся.

Колоністи підійшли до нього.

- Панове, - звернувся до них капітан, - всі ви мужні, чесні й добрі люди. Всі ви віддані вашій спільній справі. Я часто спостерігав за вами і полюбив вас. І тепер я вас люблю!.. Дайте вашу руку, пане Сміт!

Сайрес Сміт простяг руку капітанові, і той приязно її потиснув.

- Як добре! - прошепотів він, а потім голосно додав:

- Але досить говорити про самого мене! Я хотів би поміркувати про вас і про острів Лінкольна, на якому ви знайшли притулок... Ви хочете покинути його?

- Але ми неодмінно повернемося сюди! - жваво відповів Пенкроф.

- Повернетесь?.. Справді, я й забув, Пенкрофе, що ви закохані в цей острів, - усміхнувся капітан. - Завдяки вашій праці тут багато що змінилося, і тепер це дійсно ваш острів!

- Наш, капітане, план полягає в тому, - сказав Сайрес Сміт, - щоб принести острів у дар Сполученим Штатам і для стоянки флоту заснувати тут порт, дуже вдало розташований у цій віддаленій частині Тихого океану.

- Ви думаєте про батьківщину, панове, - відповів капітан. - Ви працювали задля її процвітання, її слави. Це чудово. Батьківщина!.. Звичайно, треба повернутися на батьківщину. Вмирати треба на рідній землі!.. А я вмираю вдалині від усього, що любив!

- Можливо, ви бажаєте висловити комусь вашу останню волю, - швидко запитав інженер. - Чи, може, хочете що-небудь заповісти на згадку друзям? У вас, мабуть, зосталися друзі в горах Індії.

- Ні, пане Сміт, у мене не зосталося друзів! Я останній у своєму роду... і давно помер для всіх, хто мене знав... Але повернімося до ваших проблем. Самотність, відірваність від товариства інших людей - сумна і важка доля. Не кожен може витримати її... Особисто я помираю тому, що уявив, ніби спроможний жити у самоті!.. Ви повинні все зробити, аби вирватися з цього острова й повернутися до людей, на землю, де ви народилися. Я знаю, що ті негідники знищили ваше суденце...

- Ми будуємо нове судно, - сказав Гедеон Спілет, - досить велике, щоб на ньому можна було допливти до найближчих обжитих земель. Але якщо нам пощастить відпливти з острова Лінкольна, ми рано чи пізно знову повернемося сюди. Надто багато ми всього пережили тут, щоб забути острів Лінкольна!

- До того ж тут доля звела нас із капітаном Немо, - сказав Сайрес Сміт!

- Тут ми завжди будемо згадувати про все добре, що ви для нас зробили, - додав Герберт.