Слава ЗСУ!

- Ще не знаєте?..

- Але дізнаємось, як тільки під вашим проводом дослідимо цей край, - додав Пенкроф.

- Здається, я вже можу встати, - мовив інженер, досить легко підводячись і стаючи на рівні ноги.

- Ото добре! - не втримався моряк.

- Я помирав через виснаження, - вів далі Сайрес Сміт. - Мені б трохи поїсти, друзі, і все минеться. Сподіваюсь, у вас є вогонь?

На його запитання супутники відповіли не зразу.

- Де там! Немає у нас вогню, - трохи помовчавши, сказав Пенкроф. - Точніше, пане Сайресе, ми вже зовсім не маємо вогню!

І моряк розповів Сайрееові Сміту про те, що сталося напередодні. Та ще й розвеселив його, згадавши, як вони знайшли єдиного сірника, а потім марно намагалися добути вогонь дикунським методом.

- Подивимось, - нарешті відповів Сміт. - Якщо нам не пощастить знайти щось схоже на трут...

- То й що тоді? - занепокоєно запитав моряк.

- Наробимо сірників.

- Хімічних?

- Так, хімічних!

- Не так усе це складно! - вигукнув журналіст, ляснувши моряка по плечу.

Той не вважав, що все дуже просто, але не заперечував. Усі гуртом вийшли з Комина. Знову встановилася гарна погода. Ясне сонце піднялося над обрієм, і його проміння відбивалося золотими зблисками на призматичних виступах гранітної кручі.

Окинувши швидким поглядом навколишній край, інженер сів на уламок скелі. Герберт запропонував йому кілька пригорщ скойок та водоростей і вибачливо сказав:

- Це все, що ми на сьогодні маємо, пане Сміт. Охоче з’ївши пісний сніданок, він запив його кількома ковтками свіжої води, яку зачерпнули з річки великою мушлею.

Інженерові супутники мовчки дивились на нього. Зрештою, так-сяк поївши, Сайрес Сміт схрестив на грудях руки й сказав:

- Отож, друзі мої, ви й досі не знаєте, куди нас закинула доля: на острів чи на материк?

- Ні, пане Сміт, - відповів підліток.

- Гаразд, завтра дізнаємося, - кинув інженер. - А доти доведеться зачекати, нічого не вдієш.

- От тільки... - заїкнувся Пенкроф.

- Що, тільки?

- Вогню ж то ми не маємо... - знову повів своєї моряк, котрого теж не покидала власна настирлива думка.

- Вогню добудемо, Пенкрофе, - заспокоїв Сайрес Сміт. - Коли ви вчора несли мене сюди, я нібито помітив на заході високу гору, що панує над цим краєм...

- Так, ви не помилилися, - підтвердив Гедеон Спілет. - Та гора має бути досить високою...

- Атож, - мовив інженер. - Завтра піднімемося на її вершину і побачимо, острів це чи материк. А доти - повторюю - доведеться зачекати, нічого не вдієш.

- Я не згоден. Нам потрібен вогонь, - уперто повторив моряк.

- Та буде вам вогонь! - відказав Гедеон Спілет. - Трохи потерпіть, Пенкрофе!

Моряк промовисто зміряв поглядом Гедеона Спілета, ніби кажучи: “Якби це залежало від вас, то ми не скоро скуштували б смаженини!” - але промовчав.

Тим часом Сайрес Сміт не озвався жодним словом. Здавалося, найменше, що його турбує, це вогонь. Кілька хвилин він сидів, заглибившись у свої роздуми. А потім знову заговорив: