Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Таємниця долини Сесасса

Таємниця долини Сесасса

Ви знаєте, чому Тома Донахю назвали «Щасливчик Том»? Я знаю, я один з десяти, хто знає. В свій час я добряче по валандався по світу, але не бачив дивнішого випадку, чим той, що трапився з Томом. Я був з ним. Розповісти? Але це довга и дуже дивна історія, тому наповніть стакани і запаліть свої сигари, а я почну свою розповідь. Так, це дуже дивна історія, але цілком правдива, правдива до останнього слова. Є ще люди в Капській колонії, хто пам’ятає цю історію і підтвердить мої слова. Багато разів переповідали цю історію навколо вогнищ шукачів удачі від Оранжевої ріки до Грікви, від скотарської ферми до діамантових виробок.

Джентльмени, видається, що я недосвідчена людина, але колись я вчився на адвоката в Мідл Темрлі. І там, на своє нещастя чи щастя, зустрів Тома. Ми жили на широку ногу, аж поки у нас не закінчились кошти. Тоді ми мусили закінчити з так званим навчанням и підшукати частину світу, де могли знайти свою долю два молодих чоловіка з твердими руками та міцним здоров’ям. В ті дні тільки почалася еміграція до Африки і ми вирішили, що найкращий наш шанс – це Капська колонія. Коротше кажучи ми сіли на корабель і опинилися в Кейптауні, менше чим з 5 фунтами в кишені. Тут ми розділилися. Кожний з нас приймав участь в багатьох справах, були підйоми та падіння та коли через 3 роки доля знову звела нас разом, то, з сумом зауважу, ми були в гіршому стані ніж починали.

Так ми були в гіршому стані чим починали, ми занепали духом. Ми занепали духом в такій мірі, що Том заговорив про те, що було б непогано повернутися до Англії та стати клерками. Ми й не здогадувалися, що в руки почали йти козирі. Ні, ми гадали, що наша карта бита. Місцина, де ми знаходились була гарна, декілька ферм, гарно укріплених і огороджених від нападу карфів. Том і я мешкали в невеликій халупі прямісінько в буші. Ми не мали нічого, окрім наших револьверів, тому не боялися нічого. Ми чекали, перебивалися випадковими заробітками, надіялись, що щось зміниться. Так тривало місяць і в одну глибоку ніч щось трапилось, щось про що я хочу розповісти, щось про що я пам’ятаю дуже добре. Вітер вив за нашою халупою, періщив дощ. В грубці тріскотіли дрова. Я сидів біля грубки та ремонтував батіг, Том лежав на койці та проклинав свою долю, що завела його в це забуте богом місце.

- Не переймася, Том, утішся, - сказав я, - Людина не знає, що чекає на неї

- Невдача, всюди невдача, - почав Том, - Я завжди був невдахою. Вже три роки в цій забутою богом країні. Я бачив хлопців, що тільки-но приїхали з Англії, а вже зробили собі статок, а я такий же бідний як і приплив. Ох, Джек, якщо ти хочеш, що фортуна посміхнулася до тебе, то мусиш тікати від мене»

- Нісенітниця, Том. Просто зараз не щастить. Але слухай! Хтось ходить на вулиці. Так, це Дік Вартон, ось хто тебе розважить!

Як тільки я це сказав, наш добрий знайомий Дік Вартон з розчервонілим обличчям, мокрий як хлющ ступив в наше пристанище. Він потиснув нам руки и підсів ближче до пічки зігрітися.

- Звідки в таку ніч?, - сказав я, - Ти впіймаєш ревматизм і зрозумієш, що він гірше від карфів, бо відвідуватиме тебе більш регулярно.

Дік мав дуже серйозний вигляд. І якби я не знав його, як найсміливішу людину, то сказав би, що він був переляканий.

- Я повинен був, - відповів він, - Я повинен був іти. Одна з корів Медісона забрела в долину Сесасса і ніхто з негрів не схотів спускатися в ту долину вночі. А вранці вона вже була б далеко на території карфів.»

- А чому вони не схотіли спускатися в долину вночі?, - спитав Том

- Певно, бояться карфів, - сказав я

- Ні, привидів, - коротко відповів Дік.

Ми разом засміялися

- Гадаю, що вони не з’явились у всій своїй красі, перед такою прозаїчною людиною як ти? - сказав Том із свого лігвища

- З’явилися, - сказав Дік, - Так, з’явилися, я чув, що негри говорять про привиди і кажу вам хлопці, я не хочу побачити їх знову.

- Нісенітниця, Джек, - сказав Том, привстаючи з ліжка, - Ти жартуєш! Давай розкажи нам все по черзі, починаючи з легенди. Джек дай йому віскі.

- Добре, легенда, - почав Дік, - Негри вважають долину пристанищем диявола. Мисливці та мандрівники, що проходили через долину в ночі, бачили палаючі очі у тіні схилів. Легенда каже, хто бачив цей диявольський погляд, то запам’ятав його на все своє життя.

- Так чи ні, - продовжив сумно Дік, - Я сам в цьому пересвідчився.

- Давай Дік, давай, - з нетерпінням сказав Том, - розкажи, що ти бачив

- Отже я почав спускатися в долину, видивляючись корову. Я маже пройшов половину спуску і праворуч, там де темна кам’яна скеля заходить в ущелину, я зупинився відпити із своєї пляшки. Я весь час дивився на навколишні схили, але не помітив нічого дивного. Потім я засунув пляшку до кишені і зробив декілька кроків, аж тут зненацька, недалеко від основи скелі, десь на висоті вісім футів, і сотню ярдів від мене з’явилося диявольське світло. Воно мерехтіло, рухалось, зникало, то з’являлось знову. Ні, ні я багато раз бачив світло світляків, світло від полум’я, це світло було зовсім інше. Так тривало хвилин з десять, я тремтів усім тілом. Потім я ступив крок уперед і все в мить зникло, немов хтось згасив свічку. Я зробив крок назад, світло з’явилося знову. Нарешті червонясте пекельне світло зникло. Я набрався хоробрості і зайшов до ущелини, хоча було так темно, що неможливо нічого побачити. Я дійшов скелі, але нічого не знайшов і подався геть. Можу лише сказати, що тільки зараз я помітив, що іде дощ. О боже! Що трапилось Том?

Попередня
-= 1 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!