Слава ЗСУ!

Більшість почутого він знав іще з Сестринова — від князя Годріка та завсідників «Китового черева». Тайвина Ланістера замордував його син-карлик; труп покійного так смердів, що ніхто не міг увійти до Великого Септу Баелора ще багато днів по відправі; володарку Соколиного Гнізда убив якийсь співець; у Долині тепер править Мізинець, але Спижевий Йон Ройс присягнувся скинути його владу; Балон Грейджой теж загинув, а його брати б’ються за Морекамінний Престол; Сандор Клеган подався у розбійники, плюндрує та грабує край уздовж Тризубу; Мир із Лисом та Тирошем заповзялися до нової війни; далеко на сході буяє повстання рабів.

Були й інші звістки — новіші, важливіші. У місті з’явився Робет Гловер, намагався зібрати військо, але не мав успіху: князь Мандерлі лишився глухим до його благань. Казали, князь оголосив, що Біла Гавань стомилася від війни. Це було погано. Ризвелі та Турстани зненацька застукали залізняків на річці Лихоманці, дощенту попалили їхні лодії. Це було ще гірше. Болтонів Байстрюк їде на південь разом із Готером Умбером — приєднати свою потугу до нападу на Калин-Коп.

— Хвойдоріз власною особою! — стверджував річковик, який щойно привіз шкури та ліс униз Білим Ножем. — А з ним три сотні списників і сотня лучників. Разом ідуть роголісівські та трохи кервинівських.

То були найгірші новини з усіх.

— Князеві Виману теж незле послати на війну своїх людей, якщо він хоче собі добра, — мовив старий наприкінці стола. — Князь Руз тепер Оборонець. Біла Гавань мусить коритися його наказам, честь по честі.

— Що ті Болтони знають про честь? — буркнув господар «Вугра», підливаючи брунатного вина у кухлі.

— Князь Виман нікуди не піде. Надто велику дупу має, щоб далеко ходити.

— Чували ми, як йому ведеться. Люди кажуть: коли хропе, коли сльози ллє, а більше ніц не робить. Так захворів, аж із ліжка не встає.

— Скажи краще: розжирів, що й устати не може.

— Жирний він чи тонкий — то байдуже, — відповів власник «Вугра». — Леви полонили його сина.

Ніхто ані словом не згадував короля Станіса. Здавалося, ніхто навіть не знав, як його милість з’явився на півночі, щоб захистити Стіну. В Східній Варті всі балачки точилися навколо дичаків, велетнів та упирів, а тут про них мовби й зовсім не чували.

Давос нахилився ближче до вогню.

— Але ж Фреї начебто вбили його сина. Ми таке чули в Сестринові.

— То пана Вендела вбили, — відказав господар. — Його кістки поклали у Сніговому Септі зі свічками навколо. Хочете — ходіть подивіться. А пан Виліс досі у полоні сидить.

«Дедалі гірше.» Давос знав, що князь Виман мав двох синів, але вважав обох мертвими. «Та якщо Залізний Престол має заручника…» Давос сам був батьком сімом синам, і чотирьох із них втратив на Чорноводі. Він знав, що для порятунку трьох інших зробить будь-що — на вимогу хоч богів, хоч людей. Стефон та Станіс знаходилися за тисячі верст від війни, їм ніщо не загрожувало, але Деван сидів у замку Чорному і служив зброєносцем королю. «Тому королю, в чию справу тут, у Білій Гавані, можуть вдихнути життя. А можуть знищити остаточно.»

За столом тим часом почалися теревені про драконів.

— Та ти геть здурів, — казав весляр зі «Штормової танцівниці». — Король-Жебрак уже кілька років як землю гризе. Якийсь дотракійський конятник одрубав йому макітру.

— То таке кажуть, — заперечив старий. — А мо’, брешуть усе. Він помер за півсвіту звідси. Хто скаже напевне, помер чи не помер? Якби король хотів моєї смерті, я б, мабуть, зробив йому ласку та прикинувся трупом. Ніхто ж із нас його тіла не бачив, ге?

— Я не бачив ані тіла Джофрі, ані Робертового, — загарчав власник «Вугра». — Мо’, вони теж живі, ге? Та й сам Баелор Блажений, мо’, лише на кілька років поспати приліг, чом би й ні?

Старий скривився.

— Принц Візерис був не єдиний дракон, хіба не так? А чи певні ми, що сина принца Раегара справді вбили? Отого малого, що немовлятко зовсім був?

— Там ще наче принцеса була? — спитала та сама хвойда, що казала про сіре м’ясо.

— Дві, — відповів старий. — Одна була Раегарова донька, інша — сестра.

— Даена, — мовив річковий. — То його сестра була. Даена з Дракон-Каменя. Чи Даера?

— Даена була дружина старого короля Баелора, — відповів весляр. — Я колись весло тягав на кораблі, що за нею назвали. «Принцеса Даена».

— Якби вона була дружиною короля, то звалася б королевою.

— Баелор королеви не мав. Він був святий.

— То що, святому вже й з сестрою одружитися зась? — встрягла хвойда. — От у постіль він із нею не лягав, це напевне. Як зробився королем, то зачинив її у башті. Інших сестер теж. Загалом трьох.