Слава ЗСУ!

Все у руїнах, все у спустошенні, все у занепаді.

Усюди ріс та розповзався товстий сірий мох, укриваючи впалі камені великими курганами, звисаючи довгими бородами з веж та стовпів. Чорні стебла вповзали до вікон, витикалися з дверей та проходів, звивалися угору високими кам’яними мурами. Туман ховав три чверті палацу від очей, але й того, що було видно з човна, вистачило Тиріонові, щоб зрозуміти: острівна споруда колись була удесятеро більша за Червоний Дитинець і разів у сто прекрасніша. Він знав тепер, де знаходиться.

— Це Палац Кохання, — промовив він стиха.

— Така була його ройнарська назва, — кивнув Хальдон Півмаестер, — та вже тисячу років його знають як Палац Смутку.

Руїна виглядала сумно, та ще гірше було знати, яка прекрасна та велична стояла вона колись, за часів давно минулих. «Тут колись лунав сміх, — подумав Тиріон. — Буяли яскравими квітами сади, водограї розсипали золото під сонцем. Отими сходами бігли ноги закоханих, а під тією розваленою банею поцілунками скріплювалися незліченні шлюби.» Думки його перекинулися на Тайшу — його пані дружину на такий короткий строк. «То все Хайме, — подумав він з мукою відчаю. — Він був моєю рідною кров’ю, моїм сильним старшим братиком. Коли я був малий, він приносив мені іграшки — обручі від барил, дерев’яні кубики, різьбленого лева. Він подарував мені першу маленьку конячку і навчив нею їздити. Коли він сказав, що купив тебе мені, я й не сумнівався. Та й з якого дива? Адже то був Хайме, а ти — лише дівчисько, яке зобразило, що їй сказали. Я боявся цього від початку — від твоєї першої посмішки в мій бік, від першого доторку до моєї руки. Мій власний батько не зумів мене полюбити. То як би зуміла ти, якщо не за золото?»

Крізь довгі сірі пальці туману Тиріон знову почув низьке тумкання туго напнутої тятиви, стогін князя Тайвина, коли стріла влучила йому нижче живота, ляскіт сідниць на кам’яному сідалі, куди батько впав помирати. «Туди, де шльондрам місце» — сказав він. «Але ж де це місце?» Тиріон понад усе хотів спитати його. «Де ж місце Тайші? Куди вона подалася?»

— Скільки нам ще терпіти цей туман?

— Ще година, і маємо вийти зі Смутку, — відповів Хальдон Півмаестер. — А далі матимемо веселу й легку подорож. За кожним поворотом у пониззі Ройни стоїть село. Навколо тягнуться сади, виноградники, поля пшениці, що золотиться під сонцем. Річкою ходять рибалки, у корчмах готують гарячі купелі й подають солодкі вина. Сельорис, Валісар, Волон Терис вважаються тут лише укріпленими городищами, та у Семицарстві були б містами, і серед найбільших. Гадаю, я…

— Попереду світло, — попередив Молодий Гриф.

Тиріон теж побачив його. «Синьовід, — подумав він, — чи ще якийсь човен.» Але звідкілясь знав, що помиляється. Ніс засвербів, і він заходився люто його чухати. «Соромлива діва» наближалася, світло яскравішало. Наче зірка в тумані, вона манила до себе, загадково виблискуючи вдалині. Та скоро вона розпалася на дві, тоді на три: нерівний рядок вогнів, що здіймалися з води.

— Міст Мрій, — назвав його Гриф. — На прогоні мосту завжди сидять кам’яні люди. Хтось почне при нашому наближенні скиглити та плакати, але навряд чи нас зачепить. Більшість кам’яних — слабкі створіння, незграбні, мляві, недолугі. Наприкінці життя всі вони втрачають рештки розуму, але саме тоді стають найнебезпечніші. Як буде треба, відганяйте їх смолоскипами. І в жодному разі не дозволяйте себе торкнутися.

— Вони нас, можливо, і не побачать, — зауважив Хальдон Півмаестер. — Туман приховуватиме нас, аж доки ми не досягнемо мосту. А тоді промчимо повз них — вони й не встигнуть нічого второпати.

«Кам’яні очі — сліпі очі» — подумав Тиріон. Він знав, що смертельний різновид сірої лускачки починається з кінцівок: спершу сверблячка на кінчиках пальців, почорніння нігтів на ногах, втрата чутливості. Потім оніміння переповзає на долоні, вище кісточок на ноги, плоть починає кам’яніти, холоднішати, шкіра нещасного набуває сірого відтінку, схожого на камінь. Тиріон чув, що від сірої лускачки є три надійних способи лікування: меч, сокира та м’ясницький ніж. Інколи відрубування вражених частин тіла зупиняло розповсюдження хвороби — та він знав, що не завжди. Багато людей віддавали у жертву одну ногу чи руку, а потім помічали, як починає сірішати друга. Тоді зникала остання надія. Коли скам’яніння сягало обличчя, людина зазвичай втрачала зір. Наприкінці хвороба оберталася всередину — на м’язи, кістки та решту всього, що є в людському тілі.

Міст попереду потроху виростав у очах. «Мостом Мрій» назвав його Гриф, але мрія виявилася потрощеною і зруйнованою. Світлі кам’яні арки збігали геть у туман, від Палацу Смутку до західного берега річки. Половина з них стояла зруйнована, прибита до землі вагою сірого моху, що лежав згори велетенськими купами; звивисті чорні лози повзли ними з води, наче товстелезні змії. Широкий дерев’яний прогін мосту прогнив наскрізь, але деякі з ліхтарів, що облямовували шлях, ще й досі жевріли, запалені. Коли «Соромлива діва» наблизилася, Тиріон побачив при світлі обриси кам’яних людей, що безладно мулялися навколо вогнів, наче мляві сірі метелики. Дехто був зовсім голий, інші — вдягнені у щось на кшталт саванів.