Слава ЗСУ!

Гриф добув із піхов меча.

— Йолло, запали смолоскипи. А ти, малий, забирай Лемору вниз і сам ховайся там.

Молодий Гриф кинув на батька упертий погляд.

— Лемора сама знає, де ховатися. А я залишуся тут.

— Ми присягалися захищати тебе, — тихо промовила Лемора.

— Мене не треба захищати. Я пораюся з мечем незгірш Качура. Я сам уже наполовину лицар!

— А на іншу половину — малий хлопчина, — відповів Гриф. — Роби, що наказано. Мерщій!

Юнак стиха вилаявся і жбурнув свою жердину на чардак. У тумані стукіт породив дивне відлуння — якусь хвилину здавалося, що жердини сиплються з неба і падають навколо них.

 — Чому це я мушу тікати і ховатися? Хальдон лишається нагорі, Ізілья теж. Ба навіть Хугор!

— Еге ж, — відповів Тиріон, — але ж я на зріст невеличкий і легко сховаюся хоч би за качку.

Він устромив півдесятка смолоскипів у вугілля жарівниці й дочекався, щоб зайнялося просякле олією ганчір’я. «Не витріщайся у вогонь» — сказав він подумки сам собі. Адже вогонь робить сліпим у темряві.

— Але ж ти карлик!… — з гіркотою вигукнув Молодий Гриф.

— Ой, викрили мою таємницю! — вишкірився Тиріон. — Так, я на зріст менший за половинку Хальдона. І моя смерть — як блазня пердь: чи сміх, чи гріх, а всім начхати.

«А найбільше — мені.»

— Що ж до тебе… ти є все.

— Карлику, — мовив Гриф, — я тебе застерігав…

З туману пролунав скорботний лемент — високий, тремтливий, ледве чутний. Лемора обернулася, здригаючись.

— Рятуй нас, Седмице!

Зруйнований міст лежав попереду за якісь два сажні. Навколо його підпорних стовпів вода вирувала піною, наче з рота навіженого безумця. За сорок стоп угорі під миготливим ліхтарем стогнали та бурмотіли кам’яні люди. Більшість із них звернули на «Соромливу діву» не більше уваги, ніж на колоду в воді. Тиріон міцніше стиснув смолоскипа і раптом помітив, що затамував подих. І ось вони опинилися під мостом; з обох боків стояли білі стіни з важкими сірими запонами сірої мшеді, навколо човна сердито крутилася піна. Одну мить здавалося, що човен зараз вріжеться у підпору праворуч, але Качур щосили уперся жердиною, відштовхнув суденце на середину проходу, і ще за кілька ударів серця вони попливли рівно та безперешкодно.

Тиріон не встиг і видихнути, як Молодий Гриф ухопив його за плече.

— Що ти таке кажеш? Я є все? Що ти маєш на увазі? Чому це я — все?

— Ну, — відповів Тиріон, — якби кам’яні люди ухопили Яндрі, Грифа чи нашу чарівну Лемору, ми б належно їх оплакали і рушили далі своїм шляхом. Але якщо втратити тебе, то вся пригода стає безглуздою, а цілі роки, що сирний король і євнух витратили на гарячкове плетіння задумів та змов, вважай, змарновано… хіба не так?

Хлопець кинув погляд на Грифа.

— Він знає, хто я такий.

«Навіть якби не знав, то щойно упевнився б.» Човен добряче вже відійшов течією униз від Мосту Мрій. Лишилося тільки слабке світло за стерном, та й воно скоро мало згаснути.

— Ти — Молодий Гриф, син Грифа-сердюка, — мовив Тиріон. — А може, Воїн у смертній подобі. Дозволь-но придивитися ретельніше.

Він підняв смолоскипа, кидаючи світло на обличчя Молодого Грифа.

— Ану облиш його, — наказав старий Гриф, — бо пошкодуєш!

Карлик навіть не обернувся у його бік.

— Блакитне волосся робить блакитними очі, це добре. І побрехенька про те, як ти фарбуєш його на згадку про покійну матусю-тирошійку, розчулила мене трохи не до сліз. Та все ж допитлива людина може зацікавитися, чого це вилупок пересічного сердюка має при собі сороміцьку септу для наставництва у вірі, а до неї — маестра без ланцюга за вчителя історії та мов. Хтось кмітливий спитав би також, навіщо твій батько винайняв заплотного лицаря навчати сина збройної справи, хоча міг би просто відіслати у науку до одного з охочих полків. Скидається на те, що хтось бажає приховати тебе до часів, коли… коли що? Оце загадка! Та здається, я її скоро розгадаю. Мушу визнати, для мерця ти маєш доволі шляхетні риси обличчя.

Хлопець зашарівся.

— Я не мрець.

— Як це так? Адже мій вельможний батько власноруч загорнув твій труп у кармазинову кирею і поклав коло твоєї сестри при підніжжі Залізного Престолу як подарунок новому королю. Ті, хто мав мужність підняти край киреї, казали, що половина твоєї голови кудись зникла.

Хлопець відступив крок назад у збентеженні.

— Твій… хто?

— Батько. Тайвин з дому Ланістер. Ти міг про нього побіжно чути.

Молодий Гриф завагався.

— Ланістер?! Твій батько…

— …загинув. Од моєї руки. Якщо вашій милості завгодно кликати мене Йолло чи Хугором, хай буде так. Але я народився Тиріоном з дому Ланістер, законним сином Тайвина і Джоани, котрих обох і убив власною особою. Люди розкажуть вам, що я убивця короля і родичів, ниций брехун, і все те буде правдою… але ж ми тут усі — товариство брехунів, хіба не так? Ось приміром, узяти вашого удаваного батька. Грифа, чи як там його? — Карлик пирхнув насмішкувато. — Дякуйте богам, що в вашій змові бере участь Варис-Павук. Бо прізвисько «Гриф» не обдурило б наше диво без кінця навіть на хвилину — як не обдурило мене. Його вельможність каже, що він не лицар і не з зацного панства. Тоді, напевне, я не карлик. Ляпнути можна хоч що — але правдою воно з дурного дива не стане. Хто краще виростив би малого сина принца Раегара, ніж любий друг того самого принца Раегара — Джон Конінгтон, колишній господар Грифонового Сідала і Правиця Короля?