Слава ЗСУ!

«Надто мало» — проказав про себе Давос. Станіс прийшов на північ, маючи не більше як півтори тисячі вояків… але якщо сказати їм, посольство приречене. Він пошукав якихось слів і не знайшов жодних.

— Ваша мовчанка — саме та відповідь, якої я чекав, пане. Ваш король приведе нам лише нових ворогів. — Пан Марлон обернувся до свого вельможного родича. — Ясний пан князь запитали в цибульного лицаря, що нам пропонує Станіс. Дозвольте мені відповісти. Станіс пропонує нам поразку та смерть. Він хоче, щоб ви сіли на повітряного коня і прийняли бій мечем з вітру.

Жирний князь повільно розплющив очі — так, ніби навіть це зусилля було для нього надмірним.

— Мій брат у перших каже, як ріже — утім, як і завжди. Чи маєте ви для мене ще якісь слова, Цибульний Лицарю? Може, нам час кінчати цей блазенський вертеп? Мене стомлює дивитися на ваше обличчя.

Давос відчув холодок розпачу. «Його милість мав би надіслати іншу людину — вельможного пана, лицаря або маестра. Когось, хто говорив би від його імені, не запинаючись на власному язиці.»

— Смерть, — мимоволі вимовилися слова, — так, смерть буде. Ваша вельможність втратили сина на Червоному Весіллі. Я втратив чотирьох на Чорноводі. А чому? Бо Ланістери захопили престол неправдою та свавіллям. Поїдьте до Король-Берега і подивіться на Томена власними очима, якщо не вірите мені. Та навіть сліпий побачить! Кажете, що Станіс має вам запропонувати? Помсту! Відплату за моїх синів та за вашого, за чоловіків, батьків та братів. Помсту за вашого вбитого володаря, за вашого замордованого короля, за винищених принців. Помсту і відплату!

— Так! — писнув раптом дівчачий голос, тонкий та високий. Він належав дівчинці-підліткові з білявими бровами та довгою зеленою косою.

— Вони вбили князя Едарда, пані Кетлін і короля Робба! — вигукнула вона. — Нашого короля, який був добрий та відважний. А Фреї підступно його вбили! Якщо князь Станіс обіцяє помститися за нього — ми повинні стати за князя Станіса.

Мандерлі притяг її ближче до себе.

— Віло! Щоразу, як ти розтуляєш рота, мені кортить віддати тебе до сестер-мовчальниць.

— Я лише сказала…

— Ми всі чули, що ти сказала! — відповіла старша дівчина, її сестра. — Дитячу дурість! Не смій плескати поганим язиком про наших друзів Фреїв. Один з них скоро стане твоїм паном і чоловіком.

— Ні! — вигукнула дівчина, заперечливо струшуючи головою. — Ніколи! Нізащо! Вони вбили короля!

Князь Виман побуряковів.

— Де ж пак! Коли настане призначений день, ти прокажеш весільні обітниці, бо інакше підеш у сестри-мовчальниці й більше не вимовиш ані слова!

Бідолашну дівчинку наче вдарили.

— Дідусю, благаю вас!…

— Тихо, дитино, — мовила пані Леона. — Ти чула волю пана діда. Мовчи! Ти нічого про це не знаєш.

— Я знаю про обітницю! — наполягала дівчина. — Маестре Теоморе, скажіть їм! За тисячу років перед Завоюванням було складено обітницю. У Вовчому Лігві перед старими богами та новими проголосили священні присяги. Коли нас зусібіч обсідали біди, коли ми не мали жодного друга і союзника, коли нас вигнали, наче собак, з власної домівки, погрожуючи відняти життя — тоді вовки прихистили нас, нагодували і вберегли від ворогів. Це місто побудоване на землі, подарованій ними! А у відповідь ми присягнулися, що завжди лишимося їхніми вірними слугами. Слугами Старків!

Маестер поперебирав пальцями ланцюг на шиї.

— Так, урочисті присяги були складені Старкам зимосіцьким. Але Зимосіч розорено, а дім Старк загинув.

— Бо їх усіх свавільно винищили!

Заговорив інший Фрей.

— Князю Вимане, чи можна мені?…

Виман Мандерлі кивнув головою.

— Раегаре. Ми завжди раді чути ваші шляхетні поради.

Раегар Фрей відповів на милість князя уклоном. Він мав років тридцять віку, похилі плечі, опукле черевце, вбраний був у багатий жупан м’якої ягнячої вовни, облямований срібнотканим альтембасом. Кунтуш він мав такий самий срібнотканий, підбитий білкою та застебнутий при горлі пряжкою в подобі двох башт.

— Панно Віло, — мовив він до зеленокосої дівчини. — Вірність є великою чеснотою. Сподіваюся, ви так само берегтимете вірність Малому Вальдеру, коли вас поєднають у шлюбі. Щодо Старків… їхній дім вимер лише у чоловіках. Сини князя Едарда загинули, але доньки живі. Молодша зараз їде на північ, щоб одружитися з відважним Рамзаєм Болтоном.

— Рамзаєм Сніговієм! — зухвало виправила Віла Мандерлі.

— Воля ваша. Хай яким є його ім’я, скоро він побереться з Ар’єю Старк. Якщо ви бажаєте дотриматися присяг і обітниць, подаруйте йому свою вірність — бо саме він стане князем на Зимосічі та вашим зверхнім володарем.