Слава ЗСУ!

Смердюк навіть не намагався озирнутися, боячись, що Дамон, Жовтий Пуць і решта кинуться навздогін. Його мучив страх, що це лише якийсь новий жарт князя Рамзая — нове жорстоке випробування, задля якого йому дали коня та відпустили подивитися, що він далі робитиме. «Невже думають, що я тікатиму?» Коняка під його сідлом була ледь жива, заморена голодом, з гулястими колінами; не було жодної надії втекти на ній від гарних ситих коней під князем Рамзаєм та його ловчими. А князь Рамзай ніщо в світі так не любив, як напускати своїх брехливих дівчаток на свіжий слід нової здобичі.

Опріч того, куди йому було тікати? Позаду розкинулися табори, повні вояків Жахокрому та затяжців, приведених Ризвелями з Бурчаків. Між ними стояло військо Курганища. На південь від Калин-Копу загатою через Перешийок рухалося інше військо — болтонівців та фреївців, теж під корогвою Жахокрому. На схід від шляху лежав голий негостинний берег, а далі — холодне солоне море. На захід — багна Перешийку, де кишіли змії, левоящери та болотні чорти з отруйними стрілами.

Тому тікати він не хотів. Не спокушався навіть спробувати.

«Я здобуду їм замок. Здобуду. Мушу здобути.»

День був сірий, вогкий, мрячний. З півдня дмухав вітер — мокрий, наче слинявий цілунок. Руїна Калин-Копу виднілася віддалік, помережана пасмами вранішнього туману. Кобила сунула до неї кроком, видаючи копитами тихе чвакання, коли витягала їх із сіро-зеленого болота.

«Я вже колись тут їхав.» То була небезпечна думка, і він негайно про неї пошкодував.

— Ні, — мовив він уголос, — то була зовсім інша людина, вона ще не знала свого імені.

Його ім’я було Смердюк. Він мусив пам’ятати. «Смердюк, Смердюк, гнилий остюк.»

Коли цим шляхом їхав той інший чоловік, за ним услід сунуло ціле військо — величне воїнство півночі йшло на війну під сіро-білим прапором дому Старк. А Смердюк рухався сам, стиснувши слабкими пальцями прапор миру на сосновій жердині. Той інший чоловік сидів на жвавому норовливому румаку, а Смердюк — на ледь живій коняці, самій шкурі та ребрах, яку не зважувався підганяти, щоб не звалитися. Той інший чоловік був неабиякий вершник, а Смердюк ледве тримався на кінській спині. Адже стільки часу минуло. Він більше не був вершником — ба навіть чоловіком. Він був створінням князя Рамзая, нижчим від собаки, хробаком у людській шкірі.

— Тобі доведеться прикинутися принцом, — казав йому князь Рамзай минулого вечора, поки Смердюк відкисав у болісно гарячій купелі, — але ж ми знаємо про тебе правду. Ти — Смердюк, і завжди ним лишишся, навіть коли солодко пахкотітимеш. Ніс може тобі збрехати, але ти пам’ятай своє ім’я. Не забувай, хто ти є.

— Смердюк, — відповів він. — Ваш Смердюк.

— Зроби мені цю маленьку послугу — і станеш моїм собакою, щодня їстимеш м’ясо, — пообіцяв князь Рамзай. — Ти відчуєш спокусу зрадити мене. Втекти, боротися, пристати до ворога. Ні, мовчи! Я не терпітиму твоїх заперечень. Спробуй збрехати — і я вийму тобі язика. На твоєму місці інший чоловік повстав би на мене… але ж ми знаємо, хто ти, чи не так? Зраджуй мене, коли хочеш, мені байдуже… але спершу порахуй пальці та склади ціну зраді.

Смердюк знав ціну. «Сім, — подумав він. — Сім пальців. Сімома пальцями можна якось обійтися. Сім — число священне.» Він пам’ятав, як йому боліло, коли князь Рамзай наказав Гицлеві оголити його підмізинний палець від шкіри.

Повітря було вологе та важке, на ґрунті подекуди стрічалися мілкі калюжі. Смердюк обережно пробирався між ними, намагаючись не сходити з решток мостовиння — колод та дощок, намощених передовим загоном Робба Старка на м’якій землі, щоб прискорити перехід війська. Там, де колись стояв могутній мур, лишилися окремі камені — брили чорного базальту, такі величезні, що на місце їх ставили, мабуть, кількасот будівників. Деякі глибоко вгрузли в болото, і від них стирчали самі лише кути, а інші валялися навколо, наче розкидані велетнем іграшки, тріскалися і розсипалися, заростали мохом та пліснявою. Після дощу велетенські камені стояли мокрі та лискучі; під скупим вранішнім сонцем вони здавалися вкритими масною чорною олією.

А за ними стовбичили башти колись величного замку.

Башта-П’яниця похилилася так, наче ось упаде — і падала вже з півтисячі років. Башта Дітей витикалася у небо прямо, наче спис, але її потрощена верхівка стояла відкрита усім вітрам та зливам. Вартова Башта, широка і приземкувата, була найбільша з трьох, рясно поросла мохом, а на північному боці навіть пустила з-поміж каменів покручене дерево. На схід та захід від неї досі стояли рештки зруйнованого муру. «Карстарки тоді зайняли Башту-П’яницю, Умбери — Башту Дітей, — пригадав він. — А Вартову Робб забрав собі.»